Останній осінній вікенд. Холодний, майже крижаний дощ рясно поливав скромне грибоподібне містечко Жужу-Сіті.

Збудоване навколо фабрики іграшок, це місце, здавалося, вже майже не існувало. Ця мануфактура, розташована в самому центрі міста, зачинила свої двері після трагічної смерті свого дивакуватого керівника... Анрі Тутрека. Саме він за одну ніч нашкрябав приблизний план міста.

Архітектурною особливістю, доволі незвичною, була фабрика, що й досі обіймала каплицю з інфантильними та стилізованими іконами. До закриття адміністратори фабрики, великі віряни, з неабияким завзяттям били в дзвони, оголошуючи обов’язкові понаднормові години для вірних і слухняних працівників. Іноді ці дзвони іронічно сповіщали про жорстке звільнення профспілкових активістів або навіть секретарок із бунтівними парфумами. Ті, хто тоді працював, і досі кажуть, що в дзвонів були міцні язики!

Але того 13 листопада, у день смерті засновника, вони замовкли. Щось тривожне оселилося в повітрі. То був нудний ранок, коли, попри все, дратували навіть дрібниці: гнітючий гуркіт бульварів, надокучливі краплі з погано закручених кранів, мухи, що шукали зимового прихистку в кухнях. Усі ці дрібні прикрощі ніби відвертали увагу від зловісних поглядів, кинутих на всілякі годинники.

Туманна атмосфера Жужу-Сіті ставала сприятливою для загадок і екзистенційних запитань.

Погода керувала смутком. А ще більше — настроєм усіх тих, хто мешкав у тупикових вуличках; бо вони почувалися, мов пацюки в пастці.

Безперервна злива, що супроводжувалася стійким туманом, здавалося, підточувала настрій звичних перехожих: бігунів, філософських прогульників, вуаєристів, що полюють на фантазії, і загублених туристів. Усіх, крім гіперактивних дітей.

Найпомітніша відсутність?... Власників собак, які ще вчора, наче роздратовані кондитери, прикрашали газони своїх сусідів. Ретельно доглянуті клумби з дуже кітчевими декораціями! Маннекен-Піс і рожеві бронзові фламінго, Венери з граніту та маленькі рибалки з бляхи.

Неймовірно, але всі ці предмети тьмяніли на тлі великогабаритних рекламних іграшок зі смоли, вироблених фабрикою. Клоуни, ведмедики з водонепроникним хутром, качки та летючі герої. Або, приземленіше... підступні вороги з беззубими усмішками, величезними ногами, у кольорах фіолетового та зів’ялих нарцисів.

Ця дивна й похмура атмосфера, ця наївна яскравість здавалися гідними найкращого психологічного трилера.

Справді, це був зовсім не той день, щоб вигулювати собаку.

Усі вулиці цього міста носять собачі імена. Хай там що кажуть, а це надає кожному району своєрідного вигляду. Уявіть собі дивакувату вулицю Бульдога, великий проспект Лабрадора, маленьку вуличку Чіуауа. А що вже казати про жваву вулицю Бастарда, яка починається на перехресті вулиць Фокстер’єра та Спанієля! І про півмісяць Пудель-на-своєму-місці, нещодавно перейменований на Жвавий-Хвіст.

Слово «пудель» зникло з одонімів міста. Останнім представником цієї породи в Жужу-Сіті був Артур. Його господар, Анрі Тутрек, пофарбував його в колір хакі, ніби бажаючи надати серйозності та мужності кучерявій шерсті свого дорогоцінного гавкуна. Коли сусід запитував його про причину такого фарбування, Анрі пихато відповідав вигаданою історією. Витягуючи папірець із кишені, він зачитував те, що невротична секретарка записала під його диктовку.

— Малюк... а! Якщо його звати Артур, то це на честь письменника Артура Міллера. Малюк... як рівний, бо його побратими ведуть собаче життя. Дезорієнтовані. Що ви про це думаєте?

І всі мовчали, геть нічого не розуміючи.

Та й хто, зрештою, наважився б заперечити ці слова? Хіба він не був непереможним мером Жужу-Сіті та, понад усе, засновником фабрики іграшок «Маленькі шахраї»?

Подібно до знаменитого Говарда Г’юза, Анрі, схожий на сумне сонячне проміння, знав, що таке психологічна нестабільність і нестримна особистісна деградація. Доказом його хворобливої недолугості було те, що у своїй гарячковій фантазії божевільного мільйонера він обміняв Артура, щойно пофарбованого й причепуреного, на кілька мішків гіпсу.

Комплекс, породжений витісненнями? Анрі Тутрек страждав від парадоксальної й незрозумілої сором’язливості, як для керівника підприємства. Щоб компенсувати цю ваду своєї натури, він часто змінював зовнішність і разом із нею — ім’я.

Він завжди дбав про юридичну бездоганність, не забуваючи радитися зі своїми підступними адвокатами. Цикл починався першого червня — дати, яка мала особливе значення в його житті: день народження Норми Джин! На цю осінню пору Анрі Тутрек був упізнаваний за маленькою загостреною борідкою, круглими окулярами, котелком, тростиною з набалдашником, пензликом типу «котячий язик» за вухом і... дипломатичним кейсом. Увесь цей образ мав викликати асоціації з американським політиком Генрі Кіссінджером і художником Тулуз-Лотреком. Саме тому він і віддавав перевагу імені Анрі!

Його нав’язлива ідея полягала в тому, щоб перетворювати свою зовнішність на парні псевдоніми. Тож у попередні роки він уже носив імена «Елвіс Ейнштейн», «Вуді Маркс» (на честь Карла), «Маріус Мандела», «Александр Великий-Піаф», «Рене Трюдо», «Буффало Конфуцій», «Пабло де Голль» і «Уолт Леннон». Останнє поєднання його офіційно зареєстрованих псевдонімів, і найбільш несподіване — через архаїчність та андрогінність, — було «Адам Єва». Та все ж його трохи тендітна статура й непередбачувані реакції на жіночі гормони змусили його відмовитися від цієї сміливої ролі.

Задумане як тотем, подібно до того, як перейменовують скаутів, він вибудовував кожну свою нову ідентичність. Перше слово, ім’я, позначало того, ким він твердо вважав себе, а друге — того, ким мріяв стати. Він викликав повагу у своїх співгромадян... доки не почав дедалі помітніше збиватися на громадянські негідності. Відтоді як у місті, так і на фабриці «Маленькі шахраї», у буденних розмовах його називали ексцентриком, флюгером із тисячею капелюхів.

Як на свято, першого червня кілька доблесних містян перевдягалися в костюми епох, що відповідали примхам їхнього мера. Але ніхто не хотів визнавати, що засновник компанії працював на конвеєрі в купальному костюмі тричі на тиждень, замість того щоб керувати фабрикою зі свого кабінету в темному костюмі та краватці, прикрашеній логотипом компанії. У періоди ділової притомності він планував випуск іграшок, що зображали б його неймовірні перевтілення, у тисячах примірників.

Немає лиха без добра! Усе місто з нетерпінням чекало на цей знаменний місяць, аби дізнатися, яким буде новий образ їхнього патрона. Найбільше громадяни були вражені того дня, коли він з’явився під ім’ям «Адольф Тереза» в костюмі есесівця з бездоганно білою вуаллю з трьома синіми смужками. Попри це, того року всі були раді, що він не вибрав ім’я «Мати Фюрер».

Цієї дощової суботи зачинені двері фабрики свідчили про остаточну відпустку для всіх.

Проте напередодні Анрі Тутрек дотримувався ритуалу своїх останніх вихідних, які хотів робити дедалі довшими. Він замикався у своєму будинку, лежачи на ліжку, з шерстю Артура поруч і фотографією своєї улюбленої зірки біля себе. Звичний ритуал останніх тижнів: Анрі намагався потроху сьорбати теплий грейпфрутовий сік (бо холодний викликав у нього коліки) й мляво жував підсушені тости, приготовані ще напередодні.

Рівно о восьмій — телебачення, Інтернет або старомодний кінопроєктор. Дитячі анімаційні фільми... його улюблений спосіб відпочинку. Найбільше він обожнював мультфільми, де головними героями були качки. Його манією було підраховувати сцени насильства. Його інструменти: блокнот і рахівниця — спогад із дитинства. Так його підрахунки показували: вісім тисяч сто вибухів, сто п’ятдесят зламаних рук, триста десять падінь у прірву, тридцять дев’ять ударів струмом, тисяча двадцять шість ударів кувалдою, сімдесят дві обезголовлення і лише два кремові пироги. Не думайте, що він не любив качок. Але щороку, з кожною міграцією, з кожною зграєю одна качка неодмінно кепкувала з його невідворотних потреб.

Потім він приймав пінну ванну з лавандою — і без жодних качок. Нарешті він загортався у стару, трохи продірявлену гамівну сорочку, рукави якої дбайливо підкочував. До цього додавав комбінезон у квітковий візерунок із давно минулої хіпі-епохи, який одягав із неабиякою відвагою. І все це — щоб узятися до того, що вважав найбільш винахідливим і розважальним проєктом свого життя.

Він швидко спускався на перший поверх, знову піднімався нагору. Потім навпаки — і так без кінця. Уся ця фізична метушня була потрібна лише для того, щоб зрештою затягти на горище останні мішки гіпсу. Така гімнастика сприяла поступовому народженню його творіння.

Він працював над оголеною жінкою заввишки шість метрів у центрі свого розкішного будинку. Поза — як у Статуї Свободи, у контрапості.

Останній вікенд, останній мішок гіпсу, останнє зусилля. Останній етап перед нанесенням кольору. Він уже передчував ніжне відчуття — пестити жінку з гіпсу, свою свободу, мазками пензля. Бажання якнайшвидше завершити роботу додавало йому відваги. Поспіх витісняв із пам’яті всі поради, які він чув раніше. Бажання й зацікавлення виганяли зі свідомості плітки, що ходили довкола, а також зауваження — від найдріб’язковіших до найвагоміших.

Не лише оголеність його творіння викликала пересуди. Ба більше, білий пил, наслідок ретельного шліфування, осідав усюди — і в домі, і в здивованому сусідстві.

Утім, коментарі щодо перебудови його будинку його трохи дратували. Усі погоджувалися: подвійний проріз завширшки десять метрів на двох рівнях безрозсудно загрожує конструкції будинку. Посилення перекриттів було б просто необхідним.

Щоб завершити твір, залишався лише один мішок гіпсу. Разом із металевим каркасом скульптура важила вражаючі дві тисячі тридцять шість кілограмів. Він навіть установив усередині неї систему обігріву, щоб вона гріла його в найлютіші морози. Механізм вмикався мізинцем ноги.

Дотепер ніщо не стримувало його дивовижної творчості та невизначеної пристрасті. Сліпе захоплення жінками? Ні, радше викривлене кохання до єдиної. Анрі прийняв безповоротне рішення відтворити її! Її!... Єдину!... Найяскравішу й водночас найніжніше пастельну серед блондинок!... Найамериканськішу з усіх зірок!... Її! Мерилін Монро! Його безсоромна вірність трималася лише на одній обіцянці, якій було вже кілька десятків років.

Анрі Тутрек згадав себе восьмирічним хлопчиком. Побожним і відданим Діві Марії. Ставши міністрантом, він неуважно слухав проповідь кюре Нарциса Турабале. Священник із пафосом і запалом перефразовував історію весілля в Кані. Анрі, мрійливий, як і всі діти його віку, уявляв себе в білосніжному атласному смокінгу. Стоячи на стільці, він із сяючою усмішкою підносив безцінну обручку надзвичайно гарній жінці, значно старшій за нього. І з благословення Ісуса, який проводив церемонію, цілував свою святу «Love-you».

Молодий міністрант, повертаючись до своєї напівреальності, делікатно й сором’язливо повільно підвів очі до статуї Діви Марії. Зосереджений, але засліплений блиском завіс, крізь які струменіло світло кольорових вітражів, освітлених сонцем, він урочисто й щиро, по-дитячому наївно, виголосив сміливу молитву з драматичними нотками.

— О, моя гарна пані, ти, якою я захоплююся і в статуях, і на гарних образках, що мені дають, коли я поводжуся добре... я дуже хотів би, щоб ти була моєю. Але ти спиш із тим чоловіком, що забиває цвяхи. Іноді, коли я щось напартачу, мені кажуть, що я — молоток... Невже в мені немає всього, щоб тобі сподобатися?... Невже ти не бачиш, як я тебе люблю?

У церкві можна було б почути, як літає диявол. Навіть Турабале замовк.

Потім юний хлопчик владним тоном продовжив із тією ж рішучістю:

— Що? Ти мені не відповідаєш?!... Добре! Якщо не хочеш змінити чоловіка, я одружуся з іншою Марією. Дарма, це буде перша дівчина, яку я побачу, і від якої я матиму маленького Ісуса. Клянуся!

Віряни вибухнули нестримним сміхом. Священник марно намагався стримати посмішку.

Сміх, як і ладан, підіймався до склепіння, до неба, разом з обіцянкою, що більше скидалася на шантаж. З усією своєю дитячою неуважністю Анрі вголос вимовив цю клятву. І, безперечно, Турабалє, опритомнівши, змінився на обличчі. Він почервонів від злості, сподіваючись стримати свою заздрість бодай до кінця меси.

А після згаданої церемонії та докору від проповідника... дитина, хоч і фантазер, але щира, усе ще чекала на відповідь Святої Діви, вмурованої у вівтар. На самоті в ризниці, серед святих предметів і привидів гріхів, він дбайливо розкладав літургійне начиння священника, коли його зацікавила одна дивна священна книга.

На самому дні шухляди — на обкладинці рукопису — чарівна й сяюча Марія, яка усміхалася йому у відповідь! Диво краси! Так! Лише для нього! Його Марія, яка відповіла на його молитву! Оскільки Анрі тільки-но починав читати й був трохи дислексиком, він повільно й важко розбирав основну інформацію. У руках у нього була його власна священна книга, його зошит молитов, і він навмання блукав серед слів.

— П... Л... Е... Й... Б... О... Й... : Плейбой! — М... Е... Р... І... Л... І... Н... М... О... Н... Р... О... : Мерилін Монро!

Затамувавши подих, сповнений великого зворушення, він додав: Мерилін — це ж, урешті-решт, майже Марія!

Переконаний, що це знак від Бога, як казали деякі дорослі, він на мить замовк. Щоб обдумати наслідки своїх мрій і переконатися, що вони не грішні. У його голові спалахнуло незабутнє осяяння: представник духовенства мав би каятися за колекціонування таких ікон.

— Пан отець Турабалє нічого не скаже. Він же вже дозволив мені брати будь-які святі зображення, які я захочу.

Дитина пожирала очима обкладинку чоловічого журналу.

— Я міг би вибрати святі статуї Магдалини або Вероніки. Але наслідувати отця, який блукає проходами й влаштовує «Шлях поцілунків», цілуючи святих дам у вуста, — я не можу. Я ще надто малий.

У центрі ілюстрованого журналу була аномалія для священної книги: розкладний аркуш, який він із подивом помітив.

Анрі знову замовк, замислився... а потім...

— О!... Лиходії хотіли замучити святу Марілін! Вони вкрали з неї весь одяг. Нічого, я завжди пам’ятатиму тебе як святу нагу. Ти мене впізнаєш? Це ж я — твій чоловік,

— підсумував він, навіть не здогадуючись, що пізніше того ж вечора це стане його першим причастям із благословенним оргазмом. Передчасним!

Ця витівка долі, це невинне трактування простого журналу започаткували його незмінну вірність Мерилін Монро.

І ось, уже дорослим, він намагався відтворити зірку в масштабі, який, на його думку, відповідав травматичній обітниці його дитинства.

Прагнучи якнайшвидше завершити скульптуру, він справляв враження, ніби танцює як Нурєєв, наслідуючи політ метелика. Жвавий, мов блискавка, він знову мчав униз на перший поверх, потім миттєво назад нагору — на другий, далі на горище. Вниз, угору, вниз. Підніматися чи спускатися — йому було байдуже. Увесь цей ритуал служив лише для того, щоб оцінити пропорції величезної оголеної постаті. Попри дивні, незвичні звуки, що долинали від підлоги та стін довкола нього. Тріск, який він проігнорував, бо був готовий — і гіпс також.

На горищі, з фінальним, остаточним, вирішальним замісом у руках, Анрі готувався вилити білу суміш, щоб надати об’єму тій знаменитій прядці волосся з правого боку обличчя скульптури. Тій самій прядці, яка створювала враження, ніби актриса бачить лише половину світу.

Анрі вважав, що зачісці бракує пишності. Щоб зробити свою Мерилін ще спокусливішою, ще більш тривожною, він ніжно, але рішуче наніс суміш, що вже починала густішати.

Достатньо об’єму... але надто багато тріску й ваги! Ще трохи... і ТРІСЬ!

Раптово пролунав обвал! Гучний гуркіт! Підлога першого поверху провалилася в підвал. Частина стін рухнула на завершену статую, і та, мов картковий будиночок, обвалилася разом із ним — скульптор опинився під нею. Ставши надто важкою... гіпсова жінка, тривога всього його життя, потягла його із собою в смерть.

Тонкий, задушливий гіпсовий пил повільно розсіювався, заважаючи метушливим сусідам діяти швидко. Риючись у завалах, вони врешті виявили нерухоме тіло божевільного мільйонера, що лежало в підвалі, розчавлене головою статуї. Його закривавлені губи під сухими гіпсовими вустами — мов остання станція шляху поцілунків; шлюб в останню мить.

Стоячи довкола тіла, сусіди, вкриті пилом, мовчки розмірковували про майбутнє фабрики та міста.