«Цікаво, чи всі ми помираємо, щось забувши», — подумав Анрі Тутрек, дивлячись на зграю качок унизу. «Чи не є це знаком того, що в житті ми часом линяємо одним помахом крила?»

Він злетів іще вище. На рівні німбостратусів довгий рух, який ніс його до небес, раптом урвався. Його марні коментарі скінчилися разом з останньою мандрівкою.

І тоді з’явилося дивне, нове довкілля.

— Гарної вічності, друже! Ви знаєте пароль? — промовив ангел, який спостерігав за ним поверх окулярів-половинок.

Небесна істота мала голову читача (можливо, вашого). Вбрана в дуже простору білу тогу до середини литок, вона стояла за кафедрою, зробленою з шоколадного льоду. За крилатим охоронцем відкривався захопливий інтер’єр муніципальної бібліотеки, як у великих містах. У ній були книжки з кришталевими обкладинками й сторінками зі скла, гнучкими, мов вода, або як листки якогось гелю. Ці книги різних розмірів відкривалися й закривалися від самого лише погляду. Угорі плавали вентилятори, чиї лопаті зі сніжинок час від часу витворювали мініатюрні веселки.

— Що? Ви вимагаєте пароль уже після смерті? — відповів Анрі, у цю мить свідоміший, ніж за все своє життя. Промовляючи це, він ущипнув себе за палець, щоб перевірити, чи справді помер. Щипати себе без болю неабияк його розважало.

— Ну, швидше! У мене немає часу на все це! Приймати загублені душі з рахівницями на шиї! Та що це з вами, який у вас вигляд! — вигукнув ангел, переглядаючи з байдужим виразом обличчя кілька суперечливих версій добре оцінених святих книг.

Легенький промінчик веселки ніжно торкнувся його бездоганних крил. Ніби пошкодувавши про свою рідкісну різкість, істота спробувала говорити точніше й делікатніше. Шаноблива ввічливість.

— Наш найдорожчий пане, для початку дозвольте нам представитися. На даний момент наше величне ім’я — Картопляні Шкірки, — промовив ангел глухим тоном, але з поважною інтонацією.

— Яке дурне ім’я! — сміливо відреагував Анрі.

— Ми поділяємо вашу думку. Але нічого не можемо з цим удіяти. Тут ми все переробляємо! Речі, мови, імена й навіть шепелявість. Ми платимо ціну за марнотратство людей та інших розумних істот. Але я не хвилююся. Орден ангелів дозволяє нам будь-якої миті змінювати особу.

— Чудово! Я теж обожнюю змінювати стиль. Але якщо ви міняєте ім’я, як переконуєтеся, що інший ангел не вибрав те саме?

— Якщо таке трапляється, у нас починає свербіти ніс, і, попереджені цим явищем, ми негайно змінюємо ім’я. Ось і все! Повторюю: у вас є пароль?

— У вас є якісь підказки?... Якась історія? — запитав у відповідь сміливий чоловік.

— Якщо ми розкриємо вам хоча б щось із пароля, ваша інтуїція та дедукція загостряться. Хто знає, може, нам доведеться дістати по наших величних пальцях, — відповів Картопляні Шкірки, ніжно подувши в бік книжкової полиці.

Коштовна книжечка тоді плавно, зигзагами, злетіла до Картопляних Шкірок, які відкрили її легким дотиком на потрібній сторінці.

— Але ми мусимо перевірити деякі речі...

Потім ангел почав читати...

— Пароль був створений і затверджений Орденом архангелів після відомої справи Патушалапома: ангела-сомнамбули, який у своїх несвідомих мандрах опинився в пеклі. На щастя, він і там, уві сні, знайшов дорогу назад і повернувся. Цей захист також існує, щоб перешкоджати небажаним хитрунам, як-от вам, які могли б спробувати проникнути в наше мирне місце. Але якщо ви справді з таких, ваше ім’я має бути записане наприкінці цього зошита...

Потім він ніжно торкнувся обкладинки, щоб перейти до розділу реєстрів. Сторінка виявилася порожньою. Там не було нічого.

Картопляні Шкірки почав синіти від сорому.

— Порожньо!! Жодного імені! Ні вашого, ні будь-якого з ваших псевдонімів! Нікого! Це ненормально, що ви стоїте тут перед нами.

Картопляні Шкірки нервово міркував.

— Чи не мали ви маленького наміру нас обдурити? Ви стоїте перед нами, не зареєстровані як хитрун, і не знаєте відповіді.

— Якщо вам так важко знайти моє ім’я у ваших літаючих книжках, це, мабуть, через те, що мене прокляв отець Турабале? Або, може, політ птахів відвернув мою душу? Скажіть мені... ті, хто приходить сюди, як вони дізнаються відповідь? — запитав Анрі без лукавства й без задньої думки.

Сторож посинів від збентеження. Він не міг почервоніти, бо незалежно від почуттів синій колір у янголів видає емоції. Повільно дихаючи, Картопляні Шкірки міркував, як виявити можливу хитрість. «Чи варто мені сказати йому, що “Ху дудла ділдлі” — це пароль?» — думав ангел, заколисуючи свої ангельські нейрони цією дитячою формулою.

— Це може стати нуднуватим, але я б із задоволенням розтягнув вічність тут. Можете, будь ласка, вберегти мене від того, щоб не опинитися на рожні для годування диявола? — пробурмотів Анрі, намагаючись порушити мовчання, яке огорнуло небесну атмосферу.

Сміх ангела.

Анрі помітив, що ангел ніколи не дивився йому в очі, а невтомно вдивлявся йому в лоб під час розмови.

— А в мене ще є очі? — вигукнув Анрі, нервово обмацуючи руками свої очниці.

— Ха! Ха! Ха! Хі! Хі! — розсміявся ангел.

Другий сміх ангела, який, здавалося, й далі стояв насторожі й виглядав трохи напруженим. Він продовжував вдивлятися в лоб скульптора-аматора. Йому не слід було сміятися, адже якщо серафим, архангел чи будь-який інший небесний вартовий засміється тричі, з ним стається дивовижне перетворення: він обертається на квітку лотоса й нескінченні години медитує над серйозністю своєї праці. Тож він силував себе пам’ятати про два попередні сміхи.

— Але... Що не так із моїм лобом?... Коли я з кимось розмовляю, мені подобається, щоб мені дивилися просто в очі! — вигукнув Анрі голосно, з очевидною відсутністю такту.

Ця майже дитяча й дуже емоційна реакція Тутрека дратувала ангела, який мусив стримати третій сміх... Похитнувшись у своїх обов’язках, але ще не здавшись, Картопляні Шкірки миттєво взяв себе в руки.

— Не хвилюйтеся, пане, у вас усі органи на місці. Коли душа звертається до нас, навіть найчистіша, ми завжди перевіряємо її цілісність, пильно вдивляючись у її лоб.

— Третє око? Я зрозумів... — втрутився Анрі.

— Саме так! Поки ви ще не мешкаєте офіційно в раю... воно завжди лишається видимим. Коротко кажучи! Ми уважно стежимо за зіницею цього ока. Якщо вона розширюється — це означає, що співрозмовник нам бреше. Якщо звужується — він теж нас обманює, — пояснив ангел з іронією.

— Це абсурд! Як ви взагалі розрізняєте правду й брехню?

— Ми розпізнаємо правду за регулярним кліпанням цієї третьої повіки.

— А якщо я вам скажу, я, Анрі Тутрек, що я не кліпаю і що я ношу контактну лінзу на своєму третьому оці!

— Ви зовсім не кліпнули. Проте ваша зіниця розширилася, коли ви вимовили «кліпаю», і одразу звузилася на «контактну лінзу». До того ж ви користуєтеся псевдонімом.

Анрі, насторожений і намагаючись упевнитися, що почув правильно, почав обмацувати голову, шукаючи гіпотетичне третє вухо.

Розгублений. Раптом занімів.

— Забудьмо на мить про пароль, пане Тутрек. Як ваше справжнє ім’я? Тобто... я хотів сказати, які у вас подвійні, а може, й множинні особистості? — наполягав ангел, який, повернувшись до допиту, розправив крила, щоб розігнати хвилі спеки, які, здавалося, випромінював Анрі. Сніжинок-вентиляторів уже не вистачало.

— Я забув! — проспівав Анрі так, ніби хотів пожартувати.

— Ага! Ваша втрата пам’яті удавана, бо ваша зіниця...

не встиг договорити Картопляні Шкірки.

— Щоб дізнатися моє справжнє ім’я, досить подути на ваші книжки. Вони вам усе скажуть, — відповів Анрі.

— Ваше ім’я! — підвищив голос ангел, вказуючи рукою в бік пекла.

Цей владний жест викликав у Анрі вираз дитини, яка саме намочила штани. Боячись іще більше роздратувати ангела, він швидко й непомітно перевірив, чи справді лишився сухим. Потім випалив своє ім’я та прізвище.

— Ном де Плюм, — відповів мер міста Жужу-Сіті.

— Що? — перепитав ангел, прохаючи повторити.

— Ном де Плюм! Моє ім’я завжди було Ном, а прізвище — де Плюм. Так було доти, доки я не змінив ім’я. Це не так уже й погано, як кажуть на Землі.

Очевидно, ангел стримував сміх, бо не мав права сміятися.

— Вам це здається смішним? А якби мене хрестили Картопляними Шкірками, я б сміявся не так охоче. І... і... мені було б не надто затишно у власній картопляній шкірці. Ось! І... будь ласка, останнє прохання перед тим, як я почну підгоряти: називайте мене Анрі, бо саме з цим іменем я помер.

— Перепрошуємо, пане Ном де Плюм та всі ваші псевдоніми. Ми просто трохи випустили пару. Ми з моїми побратимами часто кепкуємо з власних імен. Посміятися з вашого було цілком природно — надто вже воно спокусливе. Відтепер нам доведеться стримуватися, щоб не луснути від сміху. Адже небесне правило каже: «Жоден ангел, відповідальний за прийом душ, не повинен сміятися більше двох разів, поки перебуває на чергуванні».

— Чому? Сміх корисний для здоров’я. А для святості?... — втрутився Анрі, добре вловивши слабке місце свого співрозмовника.

Настала коротка пауза. Щоб краще придивитися одне до одного.

— Насправді ми й самі не знаємо причин, які спонукали ангельських чиновників укласти цей етичний кодекс. Ми визнаємо, що він доволі дивний, і ми, наївно, вам його розкрили.

— Те саме й на Землі. Скільки ж бюрократії!

— Відкриття за відкриття, пане Анрі Ном де Плюм Тутрек, ми ще ніколи не скорочували наші вила на службі. Насправді ми лише нова зміна. Нас терміново поставили на заміну з дозволу архангела, який чергував, бо той проходив перевірку на ангельську рідину. Добре! У моєму звіті також буде зазначено, що цей безглуздий жарт про «Ном де Плюм» трохи полоскотав мені піднебіння. Але втретє я не засміявся.

Картопляні Шкірки зібрався з думками й знову став серйозним, майже суворим. Вираз трагедійного актора в похмурій ролі. Він намагався пригадати.

— Ми забули одну деталь. Ми зобов’язані перевірити ваш життєвий шлях, перш ніж відправити вас до пекла. Ми мусимо дозволити вам розповісти про своє життя, як про останню цигарку, надану засудженому. Уявіть собі, що ви востаннє відвідуєте свого психотерапевта.

Анрі прокоментував...

— На Землі, коли відвідують психолога востаннє, є дві причини. Або в тебе закінчилися гроші, або між двома сеансами психолог вступив до секти. Я зараз розповім вам своє життя, не виливаючи душу й не даючи вам ані копійки. Де мені лягти?

— Зменшіть свої дурощі. Ми відмовляємося сміятися. Пффф... Тим паче, що порушення цього правила спричинило б наслідки, які нам добре відомі. Чого ви чекаєте, пане де Плюм? — різко промовив ангел.

(Оскільки часові сприйняття читачів і оповідача відрізняються від сприйняття ангелів та інших мешканців вічності, наступне резюме є необхідним.)

Анрі народився двадцять дев’ятого лютого. Банальність. Його батьки-алкоголіки обоє страждали на хворобу Альцгеймера. Ще одна банальність. Барон і баронеса де Плюм забули його в старому притулку після того, як їм відмовили в усиновленні. Тоді Анрі було чотири роки, і це був його перший день народження...

Протягом багатьох років керівництво притулку намагалося знайти йому прийомну сім’ю. Попри свою хворобливу сором’язливість, Анрі вдавався до дуже ефективних клоунадів, щоб не дати себе вибрати. Перед потенційними батьками він називав директора «татом», не забувши перед тим прийняти сильне проносне, вкрадене з аптечки закладу. Винахідливо, йому вдалося на якийсь час залишитися непоміченим... Але він не забував про Мерилін. Одного дня, коли фотографували всіх дітей притулку для отримання позики, Анрі нарешті звернув на себе увагу. Було дивно, що йому вже двадцять, а він усе ще носив підгузки. Насправді ж він лише намагався загубитися серед молодших сиріт. Тієї ночі фотографія Мерилін під його подушкою вгамувала його ридання...

Почуваючись покинутим, з вузликом у руці, мов Чарлі Чаплін, і з заощадженнями в кишенях, він утік.

Після кількох днів ходи він опинився перед величезною дюною. Там старий чоловік, граючись маленькою лопаткою, будував чудові піщані замки. Орудувавши перочинним ножем, Анрі вирізав із сухої гілки іграшкову катапульту. Вони відразу заприятелювали.

Старий, мільярдер без спадкоємців, створював цілі міста на цій великій дюні! Він попросив у Анрі другу іграшку, потім третю.

Після смерті свого старого друга Анрі успадкував його акції, інвестиції, нерухомість і, найголовніше, лопатку. Потім він заснував фабрику іграшок.

Решту ви вже знаєте...

Наприкінці своєї розповіді Анрі рішуче повернувся спиною до ангела й сказав:

— У якому напрямку пекло? Ліворуч? Праворуч? Униз?... Я навіть не бачу тіні тризуба.