Жертва викрадення, стривожена, вона міркувала про співучасть, у якій її могли б звинуватити. Її виженуть із раю? Відправлять до пекла, прирікши вічно страждати поруч із викрадачем? Ці запитання привели Мерилін до обмеженого, але ясного висновку: «Тривога існує навіть на небесах».

Щойно вони переступили поріг, Анрі не повірив власним очам, включно зі своїм третім оком, яке, втім, ставало дедалі менш помітним. Перед ним розгортався казковий краєвид. Ніби всі пейзажі всіх придатних до життя планет Всесвіту зібралися тут. Його інстинктивне розуміння речей дозволяло йому навіть це усвідомити.

— Неймовірно! Краще, ніж Джужу-Сіті! Краще, ніж усі мої проєкти Королівства іграшок. Відчуття таке, ніби потрапив у фільм у над-супер-ультра-високій чіткості, десь на шість тисяч K, як у розумних голограмах, — ділився він із жертвою, яка уважно його слухала, керуючись єдиним бажанням — утекти. Один пошук свободи породжує інший.

Як дитина, що вперше вдивляється в людське обличчя, Тутрек усміхався, споглядаючи цей краєвид. Він безглуздо щебетав.

Фауна й флора з усіх усюд. І навіть більше! У цій чарівній панорамі — а цей епітет тут навіть заслабкий — він бачив дерева минулого, теперішнього й майбутнього; дерева, які ніколи не росли, перехресні дерева... Серед них — бананові ялини, пальми з червоними флуоресцентними яблуками, секвої з вишнями, начиненими какао, рожеві баобаби. Неймовірні квіти, що наповнювали простір ароматом. Кульбаби з запахом конвалії й лаванди, трава з ароматом грейпфрута, кактуси, що випромінювали хмарки лимонно-перцевого духу.

Відомі й невідомі тварини, зниклі види і навіть ті, що ще тільки з’являться. Сміливі гібриди з майже гастрономічними назвами: крилаті поні з запахом свіжої цибулі, мов міні-Пегаси; фруктова мушка-метелик, яка нічого не їсть, бо в раю немає голоду; корова з ванільним молоком; птеродактиль-колібрі з чарівним співом; і навіть вишукані тиранозаври рекси з невинним поглядом.

Мерилін пояснила йому, що всі створіння раю можуть знову відчути задоволення, пов’язані з травною системою. Насолоду від їжі, слиновиділення, ковтання, травлення... і навіть полегшення від випорожнення — не з’ївши при цьому нічого. Достатньо лише подумати про це. Усе відчувається і передається через розум — досить одного погляду.

— Є види, яких я не знаю. Це неймовірно, — промовив він, широко розплющивши очі, мов телескопи.

— Після того, що книги називають сьомим днем, скажімо так, він повернувся до праці на восьмий. Відтоді він творить без упину. Він справжній трудоголік. Усе, що має народитися на гостинних планетах, спершу проходить через це місце. Рай — це не лише завершення, а й початок речей, — пояснила вона.

Анрі нарешті зробив крок уперед. Потім ще один. Потім відступив. Потанцював убік, немов у нерішучому ча-ча-ча.

— Послухайте, Мерилін, у мене під ногами ніби повітряні подушки!

— А ви не думаєте, що вони у вас у голові?... Ви ж уже не на Землі. Наші ноги не торкаються трави, а руки — квітів чи комах. Це наші аури легенько торкаються одна одної. За винятком вас, який досі тримає мене за зап’ястя.

— А якщо я ляжу перед слоном, він мене не розчавить?

— Завжди можете спробувати.

Раптом Анрі потягнув Мерилін за кущ:

— Не кажіть нічого. Мені треба перевести подих. До того ж тут повно людей. Якщо вас не впізнають, то мене точно помітять. Сюрприз на кожному кроці. Справжній галюциногенний шал. Наче живеш усередині гігантського чарівного гриба. Ні з чим не порівняти! — прошепотів він.

— Бог — це не лише те, що ми знаємо; він також виходить із невідомого. І це не має нічого спільного з наркотиками, — додала Мерилін, філософствуючи, щоб відвернути увагу свого викрадача.

— Е-е... який дивний спосіб висловлюватися! — пробурмотів Тутрек, послаблюючи хватку й замислюючись.

Тактика майже спрацювала.

Перед ними знову постала нова небесна фантасмагорія. Він знову напружився. Його мучило одне запитання...

— Мерилін... Ви колись бачили Бога?

— Ні, ніколи!

— Он там! Бачите, Мерилін, летить ціла хмара дір. Вони йдуть просто до нас! Вони нас атакують? — вигукнув Анрі з тривогою.

— Спокійно, — мовила вона мляво, хоча її бажання його заспокоїти було, правду кажучи, дещо недоречним. — Ці розриви, схожі на літаючі ілюмінатори, — це діри пам’яті. Не ті, що ви знаєте. Спершу всі думають, що вони допомагають забути. Насправді ж — ні. Вони діють проти ностальгії. Наче спогади в реаліті-шоу без камер. Усе залежить від вашого настрою. Варто їх покликати — і вони наближаються. Водночас вони миттєво прочищають вам відчуття реальності й підносять істину життя на срібній таці, навіть якщо ви її не просили.

— Забавно, але насамперед цікаво. До того ж у нас немає часу заглиблюватися в діри... Чи не так? — сказав він.

— Пам’ятаєте цикаду, яка співала лише наносекунду, коли ви були живі? Тут сприйняття часу загалом — це саме та пісня цикади. І якщо це вас засмучує, то існує небесне прислів’я: «На кожну сумну думку — ескадрон янголів-цілителів», — додала Мерилін.

— Що?! Небесні прислів’я існують? — здивувався Анрі.

— Так! Існує навіть майстер прислів’їв. Його роль — вигадувати їх. На жаль, мені ніколи не доводилося зустрічати дядечка Максіма. Насправді його ніхто не бачив. Він так само відсутній у краєвидах, як і Бог.

— Ще й яке прізвисько, щоб підкреслити таку репутацію!

Потім Анрі схилив голову, насупив брови й почав повільно переминатися з ноги на ногу, сповнений запитань.

Мерилін дуже хотіла втекти. Але жодної нагоди не випадало. Їй було майже марно намагатися вирватися з невблаганних пазурів Тутрека!