Усі четверо, чия мужність і сила не згасали, дуже хотіли відважно рушити вперед звивистим коридором. Уникнути вогню вони не могли. Деякі ділянки були охоплені вражаючим і дуже небезпечним полум’ям, яке Кларенс не встигала стримувати. Вона плела й плела — марно.

Це був страх, який вони відчували? Погляди Мерилін та Анрі перетнулися…

— Я прошу вибачення за все, що сказав чи зробив не так. Попри вільну волю, в усьому винен генерал Роза Вітрів, — зізналися одне одному Мерилін і Анрі. Вони подарували одне одному простий, повільний і ніжний поцілунок, ніби для того, щоб знову поєднатися.

Звичайний жест. Приголомшливий наслідок. Полум’я, здавалося, рухалося, відступало, розходилося, а подекуди навіть зовсім згасало і зникало з цього проклятого місця.

Пекло ставало дедалі прохолоднішим, аж доки всі язики полум’я не згасли. Його температура знижувалася, поки не стала майже такою самою, як у раю.

— Знаєте, що ми думаємо, Тонтоне Максиме? — радісно мовив ангел. — Любов здатна повністю знищити пекло. Якщо це вже не сталося…

— Цікаво! Але бачите там, угорі, той закручений гак? Що я знову кажу?! Ту заіржавілу ґратку. Ходімо подивимося, що за нею. Повертайся у свою стелю, Кларенс, — завершив Тонтон Максим, задоволений тим, що павучиха нарешті йому підкорилася.

— Не знаю, куди це нас заведе. Але все одно варто глянути, перш ніж звідси йти, — відважно сказала Мерилін. І додала:

— Не бачу жодного вартового. Уся банда негідників, здається, зникла. Не лишилося навіть тіні жарини.

Надзвичайно обережно вони наблизилися до залізних дверей. Вони були такими ж широкими й високими, як і брами раю. Над ними — напис чорними графіті на сірому тлі, наче виведений виделкою та сажею. «Хто мислить правильно, той заперечує!» — переклав Анрі.

Після численних перевірок, переконавшись, що поруч не блукає жоден лукавий цербер, вони повільно відчинили двері. І змогли безпечно заглянути по той бік. Там були всі прокляті, усі стражденні душі. А також праведники, святі та побожні, яких генерал пекла телепортував туди. Усіх їх Роза переніс ще на початку вторгнення в рай, ніби створював безглузду монополію.

Усі ті люди, яких вони побачили, ходили голими. Точніше, майже голими. У кожного на лобі був виноградний листок, чітко прикритий на третьому оці. Вони підходили один до одного з проханнями.

Щоб замаскуватися, ангел і Мерилін теж роздяглися. Анрі вже був голий. Тонтон Максим помітив купу виноградного листя біля дверей. Усі четверо приклеїли собі листок на чоло.

— Не знаю, чи це через місце, чи через саму мить… але ви здаєтеся мені гарною, Мерилін!

— Дякую. Знаєте… ви теж маєте свій шарм. Насправді, ви мені теж подобаєтеся, попри ваш маленький зріст і вашу… цікаву малу штучку.

— Гм… Ходімо подивимося, чи можуть ці люди нам щось розповісти. Можливо, щось пікантне, що стане нам у пригоді, а для Рози виявиться фатальним.

Раптом один чоловік підійшов до Мерилін.

— Ви та, кого я шукаю, та, кому я належу? — запитав цей проклятий із тьмяними очима, не виказуючи жодної емоції.

Нічого не розуміючи, вона просто відповіла коротким і майже благальним «ні». Щоб не налякати його, вона не стала ані уточнювати це дивне питання, ані розширювати свою відповідь.

Жінка, яку Тустрек пов’язав з історією Європи, підійшла до Анрі й запитала:

— Ви той, кого я шукаю, той, кому я належу?

— Ні, Лукреціє Борджіа! Не думаю, що я ним є.

— Чому ви так відповідаєте? — допитувалася зваблива іспано-італійка, яку Тустрек упізнав. — Хто така Лукреція Борджіа? І чому ви просто не відповіли «ні»? Ви диявол?

Завдяки своєму інстинктивному розумінню речей Анрі міг упізнавати своїх співрозмовників.

— Ні!

І ніби ця коротка відповідь задовольнила всі запитання Борджії, вона пішла далі й поставила те саме запитання іншому проклятому серед багатьох. «Ви той, кого я шукаю, той, кому я належу?» — і отримала ще одне «ні» з тією ж разючою прямотою. Потім продовжила своє випробування питаннями.

Анрі й Мерилін, ангел і вартовий небуття, перетнулися з десятками й десятками проклятих. Завжди одне й те саме запитання, той самий вираз утоми та зруйнованої пам’яті.

Ані найменшої різниці в словах чи в цій одноманітній інтонації. У пеклі була лише одна кара: вічно шукати свою споріднену душу. Отой самий знаменитий другий півмісяць.

— Але ж це жахливо! — вигукнула Мерилін. — Гірше, ніж горіти у вогні. Їх засуджено вічно шукати одне одного! Полум’я, яке ми бачили, — лише ілюзія!

Почувши ці слова Мерилін, у погляді чотирьох авантюристів промайнув блиск геніальності. І, не мовивши ні слова, вони почали обережно знімати виноградне листя з деяких душ поблизу.

Щойно листок було знято, свідомість власного «я», власної неповторної ідентичності поверталася до душі. Так, коли Анрі зняв його з Бонні, замість «Ви той, кого я шукаю…» він почув: «Де Клайд? Я мушу його знайти, шкодую про те, що зробила… Я його люблю.»

— Зачекайте! Ви його знайдете, але не зараз. Нам потрібна ваша допомога, Бонні. Якщо хочете знайти Клайда, знімайте всі виноградні листки, які тільки зможете. Робіть це, повторюючи мої слова, не ставлячи запитань. Потім якнайшвидше повертайтеся до Тонтона Максима, створіння з качиним дзьобом. Ідіть і множтеся! — вигукнув він, сам того не усвідомлюючи.

І так, у геометричній прогресії, всі ці істоти виходили зі своєї невинної летаргії. Деяким парам пощастило одразу ж возз’єднатися. Їхні Лулюми поверталися до них.

— Можливо, вічність абсолютна, але не кількість нещасних у пеклі та в раю! — зауважила Мерилін.

Коли всіх було звільнено, у пеклі залунав незліченний сміх. Це був сміх свободи. Це прокляте місце ніколи ще не знало такого щастя — хіба що щастя самого Рози Вітрів і його лихих поплічників.

— Ми вас любимо! Ви врятували нас від мук! Нам треба вибиратися звідси!

Потім одна душа підійшла до Мерилін та Анрі. На її обличчі читалося глибоке занепокоєння.

— Отже, я та інші душі зробили саме те, чого ви хотіли.

Потім ця особа зупинилася, насупила брови й продовжила…

— Але щось не так.

— У чому справа? — запитали Мерилін, Анрі та Пелюр, який щойно до них приєднався.

— Є одна душа, з якої ми зняли виноградний листок, але вона й далі ставить те саме запитання, яке ви знаєте.

— Де вона? — запитали Анрі та ангел.

— Напевно, десь неподалік. Я щойно відповів їй «ні». Ах! Он там, бачите? Вона ставить це запитання Наполеонові, який зараз із Жозефіною.

Перед знаменитим полководцем стояла темношкіра жінка надзвичайної краси. Істота з настільки витонченими й шляхетними рисами, що на Землі вона могла б стати легендою, якби була королевою.

Хіба вона не була нею колись?

Анрі був зачарований обличчям і прекрасним тілом цієї жінки. Шкіра її душі… (наважимося це сказати) — була досконалою.

Мерилін теж дивилася, але з певною тривогою. Можливо, навіть із краплею ревнощів…?

Очевидне захоплення Тустрека і тривога Мерилін були перервані ангелом. Що ж до Тонтона Максима, то він підігрівав свого дзьоба з цілком конкретною метою.

— Не обтяжуймо себе зараз її болем. Коли настане час, ми знайдемо їй когось, хто її доповнить.

— Повернути спокій раю — ось що важливо, — додав ангел, потираючи руки.

Потім Анрі, який досі тримав у руці ляльку вуду, передав її прекрасній нумідійці. Вона не відмовилася й перестала ставити запитання, зосередившись на цьому зловісному предметі, ніби це була звичайна іграшка.

Пелюр де Патат, Мерилін та Анрі подивилися в бік Тонтона Максима:

— Час відкривати широко! Дуже широко! Поки Роза Вітрів не повернувся.

— Я не боюся прийняти всіх до небуття. Там вистачить місця для всіх — і ще більше, без кінця, — сказав він, розкриваючи свого дзьоба навіть ширше, ніж було потрібно, щоб усі ввійшли без затору.

— Роза Вітрів доводить, що він справжній силач, цей негідник! Занадто могутній для нас чотирьох! Але недостатньо могутній проти нас усіх, — голосно вигукнув Анрі, піднявши руку з розкритою долонею. Наче подаючи знак групі визволених душ готуватися.

— Я всіх вас перенесу до раю за допомогою своєї зіргуїлі! — вигукнув Тонтон Максим.

— За допомогою чого саме? — запитав Анрі.

— Так! А що це взагалі таке? — вигукнули кілька допитливих душ.

— Зіргуїля — це назва руху, який дозволяє мені переходити з небуття в інший світ і навпаки, проковтуючи або відригуючи самого себе. Якби я був кухарем, я б дав таку назву… чому саме? Постійно це кажу! Страві.

Усі вирушили в небуття через зіргуїлю Тонтона. Спочатку ніхто в це не вірив. Дехто боявся. Лише коли безліч врятованих почали заходити, вони зрозуміли, що подорож справді можлива. І в цьому не було нічого дивного: абсолютна порожнеча велика й тривожна.