— Можливо, я і є вашим перепустковим талоном! Але це не причина розривати мене на частини! — вибухнула вона.

— Вибачте, просто мій розум був ніби заціпенілий, — відповів Анрі, розглядаючи свою досі стиснуту руку.

— Дуже дивне відчуття в руці. Наче кров і досі тече по венах. Відчуваю, що моя душа заніміла. Більше не завдавайте мені болю... Будь ласка! — благала вона.

— На моє виправдання — звідки мені було знати, що я вас поранив? Це вперше, коли я не маю тіла. Жодного нормального дотику... тілесного, скажімо так.

— Пане Тутрек, я розумію, що ви щойно прибули в загробне життя. Ви в неприємному становищі й відчуваєте наслідки часового зсуву. Тож зрозуміймося: це не моє тіло ви поранили, а мою душу.

— Ах! Справді, душа не кровоточить. Але вона чутлива? Ай! Що ви зробили?... Ай!... У мене болить кінчик... Це ви?... Негайно припиніть, інакше я вам вуха скручу!

— Я вщипнула вас силою волі. Тепер уявіть мій біль, знаючи, що сила ваших рук подібна до лещат. Я могла б зробити й гірше. Але рай — не арена для бійок.

— Прошу вибачення. Просто пообіцяйте мені, що не втечете, — попросив він, намагаючись не показати своєї слабкості.

— Обіцянка — це лише часовий конструкт. В абсолюті вона не існує, бо не має сенсу. Тому я не можу погодитися на вашу пропозицію. Але можу принаймні вдавати, що хочу вас пізнати. Щоб потім, якщо доведеться, свідчити проти вас правдивіше... — додала вона.

Вдаючи, ніби в нього порошинка в третьому оці, яке вже майже зникло, Анрі розмірковував. І казав собі: «Немає кращого місця для сховку, ніж нескінченність. Я б дозволив їй піти, але якщо мене схоплять, можливо, мені все ж дозволять провести кілька смачних століть поруч із нею. Це трохи остудить жар». Легенько потираючи ніс розслабленими пальцями, ніби з хитрим умислом, він спостерігав за Мерилін.

— Я не буду вас прив’язувати й дозволяю вам висловлюватися. Ви навіть можете подати сигнал лиха кому завгодно! Але не забувайте, що у мене понад сім мільйонів шансів бути вашим півмісяцем. Можете навіть підморгнути Елвісу Преслі, якщо хочете.

— Король? Не варто сподіватися, що він мене врятує.

— Рок-н-рольний співак — боягуз?

— Ні. Але щойно він прибув сюди... у нього почалась справжня істерика! Він уперто вимагав, щоб його перевтілили в ясен, аби стати акустичною гітарою. Добре! І що тепер ви пропонуєте? — запитала Мерилін, шукаючи спосіб змінити розстановку сил.

— Отже, перевтілення справді існує? — здивувався Анрі Тутрек.

— Лише для тих, хто цього бажає.

— Гаразд! Поки що ви залишаєтеся зі мною. Ми непомітно рушимо в бік тих гір яскравих кольорів. Попливемо й дозволимо собі дрейфувати цією білою річкою, — наказав він, уже приймаючи позу для стрибка у воду.

Та це була зовсім не вода — речовина випромінювала аромати троянди й меду.

— Ви справді хочете, щоб ми стрибнули туди? — докорила Мерилін, наче сердита вчителька. — Вашою надмірною сміливістю керує щось інше! Стрибнути в цю річку — це все одно що купатися у власному супі. Це рідка духовна їжа, ефірні вітаміни.

Вона замовкла й подивилася йому просто в очі, прикусивши губу.

Повз проходив лев.

Потім вона додала:

— Я відчуваю певне занепокоєння... Заспокойтеся: тут леви не дряпають і не кусають, а комахи не жалять і не дзижчать вам у вуха.

— Мені здалося, я вас неправильно почув. Ви хочете сказати, що в раю є комахи? Раз так, скажіть ще, що й мікроби тут є.

— Мікроби? Не будьте смішним! Їхній рай — це населені планети, — відповіла вона, малюючи усмішку на своєму прекрасному обличчі.

— Гаразд. Але повернімося до наших метеликів... — мовив він, усміхаючись у відповідь. — Маршрут буде простий. Ми підемо вздовж цієї супової миски... дуже обережно. Це дозволить нам сховатися й трохи заспокоїтися... серед цих пейзажів, чиї кольори надихнули б будь-якого художника-фовіста, — підсумував Анрі, лагідно взявши Мерилін за руку. Уперше.

Дотик. Народження особливої енергії, наче зародження прихильності.

— Зізнаюсь, ви мене дивуєте, пане Тутрек. Ви любите мистецтво і культуру?

— У мене не лише вади, знаєте, — відповів Анрі, виявляючи певну вразливість. — Насправді, ви нічого про мене не знаєте. Але я вам розповім, — додав він, озираючись назад.

— Две... две... двері входу до раю... їх більше нема! — пробурмотів він, наляканий тим, що вони зникли.

Він і справді боявся втручання загону повітряних ангелів, викликаного Пелюром.

— Вони не зникли. Це щось на кшталт білої магії, ілюзіонізму. Вони досі там. Попри свої великі розміри, їх видно лише з відстані приблизно п’яти метрів. Такий трюк, щоб ніхто не думав про пекло.

Потім вона продовжила:

— Зверніть увагу... двері ще й мають бути відчинені... До речі, ви їх зачинили?

— Не знаю. А чому я мав би це робити?... Тоді менше шансів у когось об них ударитися! — пожартував він, не надто переймаючись долею надто неуважних чи сомнамбулічних душ.