У раю все літало низько. Ескадрони Троянди Вітрів пересувалися без жодних перешкод і без найменшого опору, з розпростертими рогами. Окрім пекельних істот, нічого не літало, не плавало й не ходило. Жодного комара. Жодного ангела. Жодного святого. Лише одна невелика група перебувала в земному саду…

— Гей! Ви чуєте ті садистські хихотіння вдалині? — різко перебив Анрі, тим самим обірвавши повчання творця афоризмів.

Потім, приклавши розкриту долоню до вуха, він подивився на Мерилін, ніби закликаючи її прислухатися. Обоє, здавалося, були налякані цими дедалі гучнішими й дедалі демонічнішими звуками.

— Я чую якісь дивні звуки… Мені здається, що з часу мого викрадення ангели вже мали б бути попереджені. Але це… це саме садистські хихотіння, — говорила Мерилін із тривогою.

Вираз розчарування й гніву проступив на затьмареному обличчі Тонтона Максима.

— Вас викрали? Хто насмілився на таке? — обурився гібрид, намагаючись стриматися.

— Я, — просто зізнався Анрі, розуміючи, що в нього вже не лишилося виходу.

На свій захист він із запалом твердив, що то було просте непорозуміння… помилка в оцінці. Але ще й те, що його прокляв священник, який погано переносив вівтарне вино. Особливо коли воно вже скисало!

Своєю коротенькою лапкою Тонтон Максим постукав по дзьобу, ніби намагаючись краще все обдумати.

— Я не маю права вас судити, пане Анрі. Чи знали ви, що наш Творець обожнює мистецтво — і зовсім не як дилетант, повірте мені. Мені часто випадала нагода милуватися його шедеврами, але ще більше — вчитися з них. Він виставляє оригінальні твори, але також створює копії, і, щиро кажучи, дуже вдалі. Дивлячись на його роботи, я навчився розуміти, а не засуджувати. До того ж мені не дано оцінювати чужі провини, як це роблять ангели на вході.

— Дякую вам за співчуття, але що ви тепер збираєтеся зі мною зробити? — злякано запитав Анрі.

Тонтон Максим уже збирався відповісти, аж раптом його перебив Пелюр із Картоплі. Той наближався розгублений, повзаючи навкарачки. Він намагався змахнути зм’яклими й липкими крилами.

Його погляд одразу зупинився на Анрі.

— Ми вже нічого не можемо вдіяти проти вас, пане Тутрек. Ви нас повністю перемогли! Пекло увірвалося, охоплює і підкорює рай! Лихо з лих! — ледве вимовив ангел Пелюр, який насилу звівся на ноги.

На щастя, його крила були лише трохи злиплі від патоки. Оскільки ангели зазвичай воліють літати, цей вимушений марш цілковито його виснажив. Жодна втома, жоден небесний смуток не могли б завадити йому знайти Анрі Тутрека. Він був переконаний, що цей маленький чоловік причетний до сірчаної змови нападу.

— Як ви мене знайшли? — здивовано запитав Анрі.

— Я впізнав вас за інукшуками і йшов по них.

— Послухайте, пане Пелюр, я не бажаю вам зла. Те, що я зайшов так далеко, ще не означає, що я напав на рай, — виправдовувався Анрі, думаючи про те, що маленькі бісята, напевно, вже розшукують його повсюди.

— Правда в тому, що Троянда Вітрів і його армія сіють безлад і страждання по всьому раю! Двері!… Вони увійшли через двері! Ми провалили своє завдання! Це ми мали б зайняти ваше місце, пане Тутрек! Ми! — плакав ангел, намагаючись перевести подих.

Усі застигли від жаху. Навіть Анрі, який так і не встиг по-справжньому скористатися благами раю. Жінка порушила тишу й спробувала втішити пораненого ангела.

— У цьому винні ми всі. Але в якому ж ви стані? Не почувайтеся приниженим. Не плачте. Набирайтеся сил, — ніжно підбадьорювала Мерилін, присідаючи поруч із ним. Співчуваючи, вона зрошувала волосся ангела сльозами й лагідно гладила його.

— Наполовину полегшене горе вже сприяє щастю, — сформулював із більшим чи меншим успіхом Тонтон Максим, намагаючись бодай трохи пом’якшити цю важку мить скорботи.

— Скажіть Тутрекові, що йому вже не потрібно нікуди йти. Він удома — пекло вже тут, — прошепотів ангел на вухо співчутливій Мерилін.

— За всієї поваги, Пелюре, я не заслуговую на пекло. Навіть якщо ви вважаєте, що я вартий того, щоб смажитися в цьому хаосі. Що це моя доля. Єдине, що для мене має значення, — бути з Мерилін, — щиро промовив Тутрек, який почув похмурі зізнання ангела.

— Ніщо не зобов’язує мене бути вашою наложницею. Тим більше — на вічність, — суворо зауважила Мерилін. Вона дедалі менше розуміла дивну наполегливість душі свого залицяльника й викрадача.

Чи то сама атмосфера проклятого раю через присутність демонів раптом зробила її жорсткішою?

— Ви знову починаєте, — відповів Анрі.

Інстинктивне розуміння речей ніби робило його яснішим. Він мислив чіткіше. Усвідомлюючи, що мусить щось довести і заслужити прощення, Анрі мобілізував усі свої сили, аби стати корисним.

— Ходімо воювати! Знищімо цих потвор, цих драконів! — вигукнув він, показуючи в усі боки, звідки лунали огидні звуки, ніби був самим Дон Кіхотом.

Цей порив здивував ангела, який поступово повертав собі ясність думок. Після того, як він описав побачене, він очікував, що Анрі Тутрек спробує ухилитися від відповідальності або навіть напасти. Але той не робив ані першого, ані другого. Він проходив випробування.

— Судячи з того, як ці збирачі виделок радіють, вони невдовзі захочуть це відсвяткувати. Ми могли б скористатися моментом, щоб знищити кількох із них. Що скажете про невеличку партизанщину? — запропонував антигерой.

Ангел, якому поверталася здатність мислити тверезо, почав уважніше придивлятися до Тонтона Максима, чия зовнішність здавалася дедалі загадковішою.

— Ми хотіли б знати, чи не є ви перебіжчиком із пекла? — прямо запитав він, шукаючи певності, хоч і ризикуючи зіпсувати атмосферу.

— Ангели не їдять кокоси зі шкіркою! Моє ім’я — Тонтон Максим. Не розумію, що вас непокоїть… Що я кажу?! Хвилює. Ви й самі не кращі, коли говорите своїм «ви-множинним». Як ви тоді робите іспит совісті? Кажете: «Ми помилилися…» чи «Я скоїв помилку гордині?»

— У такі моменти ми говоримо в третій особі. Вживаємо «він». Потім кажемо: «він зробив маленьку помилку…» Орден ангелів вважав, що це вбереже нас від каяття чи почуття провини. Але ця трагедія надто вже схожа на апокаліпсис, щоб ми могли уникнути відповідальності, — відповів Пелюр, відвернувши обличчя, щоб витерти сльозу.

Попри біль, серйозність ситуації й понівечене пір’я, ангел підморгнув маленькому чоловічкові. Він хотів за допомогою гумору підтримати наївну сміливість, яку щойно продемонстрував Анрі.

Рішуче Тонтон Максим висунув дивну пропозицію — навіть неймовірний задум.

— Ми всі четверо сховаємося в мене вдома, у порожнечі. Що я кажу?! У небутті.

— Ми!.. Ми не знали, що небуття існує. Ми… ми… — забелькотів ошелешений ангел.

— Ви що, гадаєте, зараз час вагатися? У нас немає жодного чуда, яке могло б нас урятувати! — швидко втрутилися в унісон Мерилін і Анрі.

— У моєму великому млині… Що я кажу?! У моїй пащі, звісно.

— У вашій пащі? — здивувалися нещасні супутники.

— А що? Ви не вважаєте її достатньо великою й гостинною? Я звільню свій розум, щоб наблизитися до небуття. Ви стрибнете мені до рота. Потім я виверну себе навиворіт через зад… Що я кажу?! Через лапи. Уникаючи задухи… решта моєї долі… Що я кажу?! Мого тіла… і наостанок — мій дзьоб. А коли мене не стане, ми опинимося в самому центрі небуття. Там лишиться тільки крихітна дірочка, розміром із порошинку, на місці мого зникнення. Не хвилюйтеся! Навіть якщо я звільню розум, у мене є подруга Кларенс. Вона моя павучка в голові… коли ми перетворимося на бездонну прірву, вона сплете павутинку над тією дірочкою, щоб я не ковтнув половники… Що я кажу?! Мух. Ось це я й називаю своєю зіргуйлею!

Усі троє були зачаровані, але лише Анрі ще знаходив спосіб пожартувати й підколоти Тонтона Максима.

— Розумію. Це як вивернути шкарпетки клубком, щоб їх скласти.

— У мене немає шлунка! Усередині мене все доблесне… Що я кажу?! Усе порожнє. Нескінченна порожнеча. Насправді я заповнюю пустку своєю присутністю, коли перебуваю в ній. І, своєю чергою, живлюся її порожнечею. Особливо тоді, коли маю видиме існування, як зараз перед вами.

— Складно!.. Ми будемо відсутні чи присутні в небутті? — намагалася зрозуміти Мерилін, тривожно «чухаючи» душу.

— Ви будете й не будете, не зовсім тим і не зовсім іншим. Ми спілкуватимемося між собою снами… Що я кажу?! Саме уві сні! Лише сон дозволяє пристосуватися до небуття, — як міг, логічно пояснював Тонтон Максим.

— Ми… ми чуємо, як вони стрімко наближаються. Ми… ми знаходимо ваші пояснення пізнавальними й захопливими, але нас зараз більше цікавить, коли саме ми зможемо сховатися, — тремтів ангел.

— Здається, цей куточок раю ще захищений. Але надовго? Орди демонів відчують нашу присутність — рано чи пізно, — занепокоєно мовила Мерилін, силкуючись проаналізувати ситуацію.

Відповідь надійшла негайно. Пронизливі й хрипкі голоси були вже зовсім поруч.

— Ось воно! Це кінець, нас виявили! — прошепотіла налякана Мерилін.

— Саме зараз! Зараз я вас забираю. Я вивернуся навиворіт одразу після. Ну ж бо... стрибайте! Не бійтеся! — наказав Тонтон Максим, якого близький гуркіт змусив продемонструвати аномальну здатність неймовірно розтягувати пащу.

Гібрид, охоронець небуття, мав, сказати б, справді величезну пащу… Не обійшлося без ввічливих вагань, страхів і сумнівів щодо того, щоб бути проковтнутими… Але, як висловилася Мерилін, першою сховавшись у небутті:

— Є лише один вихід… вихід у ніщо!

Ангел увійшов другим, проказуючи псалми і все ще киваючи головою в покаянні. Анрі, останній, хто кинувся в пащу… Тонтона Максима, насвистував хоробро, сподіваючись вразити Мерилін, яка вже нічого не чула. Потім Тонтон Максим вивернувся навиворіт.

Втеча вдалася в останню мить.

За кілька секунд численні демони, найогидніші з усіх огидних, увірвалися в земний рай, гасаючи в усі боки, мов мисливці за головами.

Троянда Вітрів, якого несли його посіпаки, усміхався під своєю юнацькою борідкою і ревів від марнославства. Кажуть, час лікує багато чого. Але настільки?! Троянда навіть не впізнав сад Едему, в якому колись бував у подобі переконливого змія.