Кларенс, павучиха, завершувала своє павутиння, приховуючи таким чином вхід у небуття. Кожен намагався докричатися до інших. Окрім Тонтона Максима, який знав, що ця спроба марна, майже безнадійна й приречена на невдачу. Зрештою всіх охопила велика втома, ніби кожен знову мав тіло посеред абсолютної порожнечі. Невдовзі всі міцно заснули, важко похропуючи, — навіть ангел, який уперше в житті пізнав сон.

Небуття здавалося порожнім…

Жодних силуетів не було видно.

І все ж виникла перша інтуїція — уві сні.

— Алло! Я звертаюся до того, хто захоче побачити мене уві сні! Це я, Анрі! Ніхто нічого не каже? Я нічого не відчуваю… Мені сниться, що я шукаю вас у цій відсутності всього. Я щойно дещо зрозумів! Ми — ніщо всередині небуття.

— Коли ти є ніщо, цілком природно не відчувати себе. Що я кажу?! Не обманювати себе. Я чекав, поки хтось із вас почне бачити сон у цьому не-місці, щоб звернутися до нього, — запевнив Тонтон Максим, який цілком вільно почувався і в небутті, і в снах.

— Вітаю вас! Це Пелюр! У нас є відчуття левітації, ніби ми перебуваємо в стані найвищої благодаті! Спати цікаво, а бачити сни — ще цікавіше. Ми всі спимо? — невтомно марив ангел у межах цієї особливої телепатії уві сні.

Запала довга пауза… Ніби їхні сни ширяли в порожнечі. Анрі раптом занепокоївся, бо Мерилін не відповідала.

— Мерилін! Мерилін!… Де ви?… Відповідайте!… Хтось чув, як Мерилін бачить сон?… Вона зверталася до когось із вас?

— Ні! Ми не отримували жодного телепатичного сигналу, — відповів ангел.

— Говоріть за себе… «ми»! Це зрештою виснажує — вважати, що ви речник усієї своєї заморозки… Що я кажу?! Конгрегації…

— Ви забуваєте про Мерилін? Я нічого не розумію. Вона ж першою стрибнула у ваш дзьоб, Тонтоне? Що сталося? Ви колись уже губилися в цій загубленій дірі? — нервово сипав запитаннями Анрі.

— Ні! Ніколи. Ви ж розумієте, що я змушений довіряти своєму маленькому улюбленому небуттю.

— Це я вас бачу уві сні, чи ви справжній кошмар?! — раптом втрутилася вона, нарешті озвавшись.

На неї одразу посипався град запитань від трьох її товаришів по нещастю.

— Мерилін, ваше мовчання нас тривожило, наші заплямовані крила аж тремтіли. Чому ви мовчали?

— Так, чому ви нічого не сказа… Що я кажу?! Не сказали?

— У мене було враження, що я матиму спокій, якщо лишуся непомітною. Не забувайте, що я ризикую зіпсувати своє райське майбутнє через одного дурня, — вколола Мерилін, чий страх знову давався взнаки й, без сумніву, впливав на її характер. — Зізнаюся: наразі мені подобається в Анрі лише одне — ця порожнеча в його голові. Я б навіть сказала, що небуття, мабуть, йому заздрить, — буркнула вона, покладаючи на нього провину за всю цю катастрофу.

— Скажіть, порожнеча і ви — це ж одне й те саме генеалогічне дерево, так? О! І подякуйте їй від мого імені. Ви ще чарівніша, бо я вас не бачу.

— Любий Анрі, чи можна мені ніжно називати вас дупою?

— Вам щастить, що між нами — порожнеча!

Цей чарівний словесний обмін урвався, коли Тонтон Максим, якому здавалося, що в небутті починають утворюватися виразки, закликав усіх до порядку.

— Замовкніть! — наказ, що пролунав як відлуння в снах інших. — Ми повинні пам’ятати, що дия… Що я кажу?! Диявол захопив рай.

— Якщо цей старий цап справді контролює Едем, то я не бачу жодного сенсу виходити звідси, — мовив Анрі, якому починала подобатися ця затишна порожнеча.

— У мене є тема для обговорення… Що я кажу?! Є одна пропозиція. Хочете світла?… Так чи ні? — запитав гібрид із цілковито буденним виглядом.

— Як це розуміти?… Ви ж самі попереджали, що в небутті неможливо себе побачити. А тепер пропонуєте нам освітлення для зручності?! — обурилася Мерилін, яка дедалі більше сприймала свій сон як видіння… із холодним потом.

— Хіба я не казав: зробити з луни… Що я кажу?! Світло… Я, власне, мав на увазі — прояснити ситуацію, — уточнив Тонтон Максим із легким розчарованим зітханням.

— Не знаю, чи ви поділяєте мою думку, любий ангеле… але в мене є передчуття, що ці дві душі симпатизують одна одній. Адже, зрештою, споріднені атоми впізнають одне одного тільки тоді, коли зливаються. Чи не так?

Анрі закашлявся… Він навіть удав, ніби марить свободою уві сні.

— Ну ж бо, Тонтоне! Перестань іще більше розтягувати цю вічність. Що ти пропонуєш?

— Пам’ятаєте ту маленьку дірочку, яку Кларенс прикриває павутинням?… Для зовнішнього світу вона — ніщо. Але для нас тепер це отвір у небуття, можливий вихід. Так от… цю дірку я можу перемістити, — зізнався охоронець абсолютної порожнечі.

— І що з того?… — разом промовили вони, прикрасивши свої слова капелюхами недовіри.

— Небуття має ту особливість, що воно завжди всюди… і водночас в одному місці. Але доступ до нього можна легко пересунути. Тобто ту маленьку дірочку, прикриту Кларенс. Отже, йдімо до чорта!… Що я кажу?! Ходімо до чорта. Провідаймо його, щоб показати, з якого ми тіста! — раптом вигукнув він із бравадою, гідною самого Анрі.

— У вас сталеві нерви, Тонтоне! — вигукнули вони всі разом.

— Коли диявола немає вдома, прокляті танцюють. Роза Вітрів уже не в пеклі, а в самому вирі подій — у Божому полум’ї… Що я кажу?! У самому вогні дії в Господа Бога. Отже, шлях вільний, і ми можемо влаштувати йому сюрприз. Дозволите мені пересунути дірку?…

— Який у вас задум, Тонтоне Максиме? Ми згоримо в полум’ї ще до того, як устигнемо писнути! — злякано мовила Марилін.

— Небуття не може горіти, і воно ніколи не стане повітряною кулею, яку жбурляє вогняний торнадо. Тому я можу сам вирішити, де нам зупинитися, з мінімальним ризиком, — відповів він, не кліпнувши й оком, явно пишаючись собою.

План гібрида виявився досить простим: знайти щось, що дороге Розі Вітрів. Наприклад, давній спогад або навіть перше полум’я пекла! Марилін сумнівалася, що щось подібне взагалі існує. Тонтон Максим заперечив, натякаючи, що істота на кшталт Рози Вітрів безсумнівно є затятим матеріалістом.

Ніхто з них і не помітив, що Тонтон Максим уже пересунув ту мізерну щілинку — меншу за тисячну частку голівки шпильки, — яка відкривала доступ до решти світу.

— Ось ми й на місці. Я тут уперше… Я порушую порядок разом із вами. Що я кажу?! Ламаю лід, — промовив він налякано.

— Сподіваюся, цей лід не розтане надто швидко. Що? Уже? Що ви бачите у володіннях диявола? Яке там полум’я?… Гаряче?… — запитував Анрі боязко, голосом глухим і хрипким від подиву.

У паніці, раптом повіривши, що прибув сюди, аби спалити свої останні дні, він відчув, що дорога до пекла виявилася напрочуд короткою.

— Полум’я є, але диму немає. І все ж… Ці язики вогню! Ніде сховатися… Що я кажу?! Немає як ухилитися! — описував Тонтон Максим.

Ангел Пельюр, не прокидаючись, раптом виявив майже науковий інтерес.

— Ми хотіли б знати, яка енергія живить це полум’я? — запитав він.

— За кольором… я б припустив, що це пропан? Що я кажу?! Профан… Але… Ох! Яке нещастя! Що ж мені робити? — бурмотів Тонтон Максим, мов задиханий черевомовець.

— Що сталося? — і далі марили Пельюр, Марилін і Анрі.

— Як же це сумно! Роздивляючись надто близько, я зачепив павутину своєї павучихи. Бідолашна моя подруга… вона… вона впала у полум’я! Я більше не наважуюся дивитися… — сказав він у розпачі, висловлюючи всю свою скорботу.

— Ми поділяємо ваше горе, Тонтоне. Тримайтеся, — втішала Марилін, яка уві сні намагалася уявити собі сльози вартового небуття. Діаманти? Вода? Ніщо?…

Анрі спробував швидко повернути впевненість своїм дивовижним товаришам. Йому здалося, що найкраще рішення — відволікти гібрида.

— Чому ви перестали описувати? Більше не дивитеся? Знайдіть місце, де ми могли б вийти… Я маю на увазі — приземлитися, не обпікши пальців на ногах.

— Ви маєте рацію. Я повинен абстрагуватися від своїх почуттів, своїх емоцій, щоб урятувати нас усіх. Краще обстежити далі — в пам’ять про мою ніжну й вірну павучиху!

Тонтон Максим знову набирався мужності й вдихав повітря втечі.

— Ах! Маленька бешкетниця! — вигукнув у вибуховому пориві радості Тонтон Максим.

— Що сталося? Ви щойно побачили демона в квіточку?

— Ні! Моя маленька павучиха жива! Уявіть собі!… Ви нізащо не здогадаєтесь, що вона робить! — марив він, спостерігаючи крізь крихітну дірочку, яка виходила в пекло. — Знаєте, Пельюре, вона завжди мене дивує. Полум’я її не зачіпає. Ви, може, мені не повірите… Вона тче павутину просто над вогнем, щоб його спіймати. Готуйтеся прокидатися. Я зараз випущу нас через мою зірґуйлю.

Ніхто не встиг і слова сказати, як вони вже всі вийшли з небуття.

— Бачите! Вона не страждає від пекла. І, здається, ми також.

Дивовижно, але земля не була палаючою — лише теплою. Павутиння Кларенс діяло як термоізоляція. Пекло здавалося радше гарячим, але не обпікаючим. Це здивувало Пельюра і, звісно, заспокоїло Анрі. Усі уявлення про пекло, сформовані з ночі часів, усі фантазми про нього валилися, мов доміно.

Проте довкілля було металевим і шумним. Ні криків, ні стогонів, ні марних волань — лише скрипучі блоки, дзвінкі клацання, тертя металевих деталей і погано змащені шестерні. Жодного задушливого запаху сірки, зате різкий аромат дизелю та перегрітої гуми. Мало диму, зате багато пилу. Наче стара фабрика, що потребує термінової модернізації. Кольорів майже не було. Панівний відтінок — іржаво-червоний. Усі четверо завмерли біля Кларенс, яка захоплювала одне полум’я, потім інше.

Вона плела з неймовірною швидкістю.

Тонтон намагався переконати свою павучиху повернутися до своєї оселі лагідним, майже кумедно-ніжним тоном.

— Іди сюди, моя красуне Кларенс, повертайся до своєї затишної стелі, — казав він, широко розкривши дзьоб.

Кларенс цілком його проігнорувала й продовжила ткати численні павутини. Вона плела з майже пекельною швидкістю. Справжнє брюзьке мереживо з шовку — ще міцнішого, складнішого й тоншого. Вона прокладала їм шлях. Феноменальна природа небесного світу проявлялася інтуїтивно.

— Ходімо! — сказали товариші зі слабкою, але справжньою відвагою, просуваючись крізь полум’я, яке стримували павутини Кларенс.

До них долинали пронизливі звуки, схожі на довге дряпання гострих нігтів по шиферу. Ці шуми спричиняли появу нових тривог.

Вони повільно просувалися алеями, вистеленими павутиною. Навколо — лабіринти складних конструкцій із труб, важелів, покручених балок і гвинтів Архімеда, наче декорації кінця світу; від цього їх пройняв дрож.

Попереду… велика зала з атмосферою, отруєною вологим пилом. Наче бруднувата сіра лабораторія зі стінами, що дивно просочувалися вологою — доволі дивне явище для пекла. Там кілька дрібних бісів без особливого запалу працювали над виготовленням майбутніх гріхів. У червоному латексі й чорному вінілі в стилі садо-мазо вони намагалися вигадати небачені спокуси. І все це — під звуки, які самі ж і створювали.

Анрі зауважив, що ці хіміки зла мали повні кишені полум’я. Доволі скупі — мабуть, через жадібність. Вони часто зупинялися, щоб перерахувати свій запас. Один маленький біс випадково наступив на один язик полум’я, що впав на землю. А оскільки полум’я лоскоче демонів, той заверещав від сміху. Усі почали штовхатися, намагаючись вихопити одне в одного це дорогоцінне й веселе полум’я.

Тонтону Максиму, подружжю Тустрек-Монро… та ангелу здавалося, що ці виснажені, але витривалі трударі — маленькі техніки зла — без упину намагалися кинути виклик, спровокувати начальника лабораторії. На кожен наказ малі біси радилися з тим самим товаришем. Цей представник рогатих колег заглядав до гримуару, щоб перевірити, чи дотримано пекельної процедури. Потім, згідно з власним тлумаченням хаотичної конвенції, штрикав начальника лабораторії у сідниці вістрям свого ж тризуба. Ці винахідники моральних тортур скаржилися на все й ніщо, особливо на умови дослідження. Чим більше вони бунтували, тим складнішими ставали завдання.

Анрі почув, як їхній начальник сказав: «Навіщо робити просто, якщо можна робити по-пекельному?» Марилін, якій усе перекладали, наївно дійшла висновку, що в пеклі все відбувається шкереберть — як і в будь-якій надмірно бюрократичній системі.

Сварка між бісами стала такою лютою, що вони покинули роботу й усі разом подалися десь неподалік хильнути трохи самогонки.