Одного разу мені наснилося, що я — людський сплав уяви кількох митців. Маргінальних постатей, таких як: «Nowhere Man», «Dreamer...», «Tommy» і навіть «Bozo» з пісень Фелікса Леклера. Після цього вибуху фантазії я почав писати довгу поему, присвячену Мерилін Монро. У моєму задумі й намірі цей «духофільний» твір мав завершитися лише разом із кінцем мого життя. Отож, народжений мрійником, я щоразу, коли забажаю, знову повертаю собі корону короля замку, яким є моя уява.
СЛЬОЗИ ПРОЗИ
Боже! Що це за сльози прози... ...що сяють на моєму обличчі? Моє життя, що віддзеркалює місячне світло, таїну любові — мить її проходження? Чи це — приховане послання, мов сльози світла під рунами? Слова її серця стали б моїм багатством!
Сльози чорнила, що одна за одною проливаються, набухають і вибухають, розриваючи мої прогалини, кличуть одну — і нагадують про іншу. Крик, мов сигнал полювання, з тіні в образ, вбраний у смерть, що лякає мене, і яку я... наважуюся любити відкрито — через її знаки. Але, Боже!... Чи смерть — це трибуна?
Чи маю я заговорити з нею, перш ніж зникнути? Віддати себе, мов жар, її ніжній фантазії. Перед Коса́ркою, що сипле погрозами на допиті, На її питання: «Пороху, хто ти такий?» Я б відповів: «Самотній і усамітнений принц, Що емігрує з тіла, давно забутого». Persona non grata у власному житті — і більше нічого!
Під її поглядом — пронизливим, підступним, убивчим... Я додав би, мов забуту байку: «Невже це — вік?.. Я пам’ятаю: я був вірним королеві без застави. Так, я — принц без права на ложу, У пошуках королеви без короля в цій приреченій землі, На цій жорстокій рівнині, що стала моїм самотнім полюванням, І тепер розчиняється в кінці, роблячи самоту менш болісною!»
Підіймаючи плащ, мов заздрісний темний янгол, Вона б завершила: «Чого ж ви чекаєте?.. Ідіть до тих 99 божевільних — і жінок, і чоловіків! Адже ви були серед тих одержимих, хто поклонявся цьому корсажу, Тож я стану вічним притулком для вашого поклоніння! Ви, 99 божевільних, розсіяних повсюди. Ви, благочестиві, мріятимете про жінку з 99 обличчями!»
Я б відповів їй: «Колись!... А тоді!... Так, о́грице! Я був сміливцем, що шукав усередині й назовні. Але тільки там, де стояв перед тобою — віч-на-віч. Я жив сам на сам із тим, що вважав за смерть! Їх було 99! Відтоді нас — сто! Сто, щоб поєднатися, злитися у шлюбі з міражем... Імператриці, що цієї ночі віддається долі.»
Тінь тіней упаде під тягарем мого слова І засне — млява, тремтлива, в поту. Примруживши одне око, спрямує погляд на моє обличчя, Наче усмішка, що підсолодить її гіркий сон, Мов дитяча, наївна, чарівна пісенька, Бачачи в мені потвору, що приховує свою гидоту, Визнає свою місію марною перед незрівнянним викликом.
ЗОЛОТІ ЛІТЕРИ
Велично! Світило носить ім’я, оздоблене золотом, Що сяє вдень у небесній блакиті, Позбавляючи трону навіть письменника... короля Артура. Місяць і його слава освітлюють мою нескінченну ніч, Більше, ніж магія мистецтва чи спорту. Більше, ніж усі богині й герої. Навіть Ґарбо, Мадонна, Леннон чи ДіМаджіо!
Ганьба мені! Її ім’я затемнює моє власне. Воно має залізний відгомін, але колір його — олов’яний, На хрещенні його плюнули мені в долоню. Згодом я закарбував його на своїй руці, Наклавши на себе закляття, немов милостиню. Так! Я осквернив гробницю долі, Очорнивши місячний камінь кров’ю «Кома».
Як звуться ті 99 хитрих шанувальників, Що вихваляли Ельдорадо її тіла? Ті, хто також сподівався на солодкий бальзам, Який дасть прихисток нашому намірові, Позолотить наше ім’я поруч із її ім’ям, Обкурить кінець нашої мандрівки — мов у аргонавта, Після останнього гріха...!
БІОПСІЙНИЙ БЛЮЗ
Колись давно королева злетіла в небо, Залишивши в тиші шоку свій спокій, Залицяльників повішених і ворогів із безумними поглядами. Кожен підданий вважав іншого зайвим І брався вирізнятися. Книгами, трояндами й глечиками — ось їхні голоси, Але жоден не визнав своєї заздрості до корони.
Історія тим часом обирає з роками Когось із коханців — у принци-консорти. Проте забуває або навмисне оминає Тих 99 божевільних, у тому числі й мене, — у вигнанні. Ми, хто закохався в зірку по-справжньому, Ми, що з усіх боків лише... Полірували життя й пупки, щоб вони засяяли.
Чорт забирай! "Fuck and shit!" — нехай їм буде! Хай котяться в розпусту чи в наївність, Я стою сам — на власній землі. Бо я — дурний апостол своєї місії, Пророк власного Апокаліпсису, свідок власного кінця. Мені не дано вибору — любов чи вино, Бо чаша і келих — наші спільні.
Та як мені з’єднатися з вічністю? Як заповнити порожнечу, не зрадивши безмежності? Не через коло богів цього світу! Їхні погрози мені остогидли, а гарантії — сумнівні. Всесвітній мікс виживань? Мені байдуже! Після смерті — демократія! Моя точка опори? Лише її життя.
Доказ... навіть моє шалене несвідоме Плювати хотіло на реінкарнацію. А розкута свідомість — Її воскресіння — також байдуже! Ніякого вибору — аж до святині. Ніякого вибору перед крилатою смертю — Лише боротися, дивлячись їй у вічі.
Так! Я зізнаюся! Я, зачарований, Вірю в цю вічну й доленосну любов. Хай насміхаються й регочуть, Хай вважають мене божевільним, Коли я кажу: «У безумстві — моя істина». Я боротимусь за цю високу мрію, Навіть якщо доведеться кровоточити уявою.
Я викличу щастя, за дорученням… Завдяки тим хитрощам, що нас пов’язують, Що гойдають мене її життям. Вигнавши демонів із серця… ...я перетворю ілюзію, І вип’ю власну душу — до дна.
КЛІШЕ.
Спокусити неприйнятне... Ці фото, що дозволяють себе розглядати, оповідають її життя, таке правдоподібне, і змушують думати про її кінець — без «прощавай»! Так! Віддати все заради неможливого, пройти крізь усе заради крихітної надії, навіть кохати, не маючи змоги це довести.
А я тут, у часі, мандрую ним, мов метро. І в цьому поїзді років я дивлюся на одну з її світлин. Я пітнію й тремчу на ходу... ...крізь ясний погляд мого лібідо. «Скажіть мені... Чи не запізнився я у часі?»
Коли очі мої — вже тільки декор, і танцюють над палаючим папером, з’являється смерть у вечірній сукні, що торкається вічності — дзеркала, і я уявляю себе в ньому, своє відображення, сховавшись під маскою з піску та мріями з криги, що шепочуть у тиші.
Це як старі «Чапліни», коли оживають ті давні фільми, ми не сміємося з минулого, з актора, клоуна, мімa… Ми прагнемо забути життя, щоб розвеселитись! Проєктуючи себе, мов тіні, малі й німі, на чисте полотно вічності.
ПОЛІТ ЖИТТЯ.
На прицілі! Я лишаюся прикутим до часу, до цього прицілу. «Bull's eye!» — я досягну безмежності! Чи будемо ми там разом, чи навіть у шлюбі? Щодня — ті самі бажання. Я катую себе тими самими мріями про радість. Як вода, що вабить, може знищити, так і вогонь, що зігріває… я її бажаю!
Та ось мої зіниці вже без утіхи, затьмарені моїми крижаними руками. Ні краси, ні чуттєвості. Жодного тіла, яке можна було б притиснути до серця... Ні голосу, ні слова — нічого, що можна почути чи повторити. Жоден із моїх подихів не змішається з її зітханнями, навіть не подих моєї останньої години.
Я йду вперед, не думаючи, не вагаючись, бо завжди мріятиму про це, без шоку, без сорому, без вагань. Навіть попри цю дивну провину — відкривати таємницю, яку слід було б зрадити. Чи забуде вона загадку, що прийде потому? Пробач! Я не малий — я просто низько впав!
О ви, мої думки-в’язні! Ви, що маєте вигляд тисячоліть, що тремтите й пурхаєте в моїй душі, ви, що ллєтеся, мов потік, я п’янію від ваших хвиль. Ідіть, марення! Я гірко вас благаю, покиньте мене ніжно й без образ, зі швидкістю мого бажання — цього вітерцю. Геть! Ідіть уперед, назад, або всі разом — як вам заманеться. Моє серце вас гармонізує, золотить вас вірою у власний сенс.
Злітайте над морями, над горами, долинами й атмосферами. Як молитва — розчульте сироту, будьте, як мантра, тривожні, мов девіз, заради милосердя — торкніться тієї, кого я обираю, тієї, кого моє єство жадає в уяві, скажіть їй: «Я кохаю вас, Мерилін!»
ПОЛІТ МРІЙ.
Нарешті, ось ви, прекрасна королево! Уже давно ми мандруємо, шукаючи вас від зеніту до обрію, прозору, ніжно відтінену. Тонке вібрато творить просту мелодію, ваша душа — немов подих без дихання, що веде з нашого хору «Амінь».
Наша мета — виголосити молитву, нашого мрійника, що прагне зцілення. Ми — марна молитва, яка вас приводить, його останній шанс. Наша місія. Порятунок від цієї муки, з якою він бореться, ми всі, його думки, з обов’язку сподіваємося, що в честі він знайде визволення від страждання.
Щоб дістатися до вас, до вашої пристані, ми стали краплями дощу. А тоді, змішавшись із чистим джерелом життя, в ранку Едему, де ви втамовували спрагу, ми потекли у вас, проникли у вас. Ця ніжність, якої ваша душа ще не знала, є любов’ю незнайомця — нашого друга.
Його голос і слова, проціджені смертю, у криках і проханнях затремтять крізь містичне відлуння потойбіччя. І ніколи, крізь час, у цій забороненій місцевості, для всього тілесного й кам’яного, такий голос не матиме переваги в благанні про порятунок.
Ми дуже сумніваємося, що переконаємо вас слухати це смішне серце, плакати над його живими скаргами, пити його божевільні й тривожні бажання, чи тішитися його оксамитовими радощами. Проте ось наше слово, мов Біблія… кілька слів — як відчинення…
СЛОВА ЧУЖИНЦЯ.
...У надії, що мої слова, навіть перекладені без сенсу, стривожать і налякають офіційні уми. Нехай вони стануть славою Бога, його доброти чи його сяйва. Нехай матимуть блиск диявола або муку його вогню.
Наша любов — непередбачувана пристрасть, вона обдурить їх навіть у їхній змові. Ті, що мовчки змовилися, мов шпигуни, поділили між собою унісон. Заради чого? Звичайної праці? Ні! Заради врожаю, який ми ділимо — невимовної сили емоції.
Ми будемо як союз галактик, мої дивні сни стануть їхнім захопленням, ваші хвилі народять сміх і піднесення. І зрештою вони зрозуміють, що ми — власні месії. Бо ви — моє альфа, їхній рай. А я — наше омега, ваше володіння.