Жив колись у безмежній країні мрій старий сільський шлях, яким небезпечно було мандрувати. Багато подорожніх зникали після зустрічі там із дуже великим і дужим огром. Легенда цього краю розповідає, що серед них був і чарівник, який теж став жертвою огра.

Цей шлях перетинав маленьке село, пролягав уздовж річки й тягнувся далеко за навколишні гори.

У цьому селі жив чоловік на прізвисько Бушон. Незважаючи на свою наївність, йому часто доручали стерегти череди. Корови, кози чи вівці... він жодного разу не загубив жодної тварини.

Якось найрозумніші й найзухваліші селяни вирішили перевірити наївність Бушона. Вони запропонували йому наглядати й годувати в горах дуже особливу череду. Череду дірок!

– "Бушоне! — сказали вони. — Ти, найкращий пастух у селі, ми заплатимо тобі двадцять золотих монет, якщо ти пастимеш ту череду, яку бачиш он там!"

– Але ж там нічого немає! — відповів Бушон.

– Що!? Ти не бачиш череди дірок? А вона ж справжнісінька! — вигукували всі селяни, лукаво посміхаючись.

Бушон був наївний, але не дурний. Удаючи найбільшу невинність, він вирішив підіграти їм у цю гру.

Він був таким переконливим, що ошуканці дійшли висновку: Бушон радше божевільний, ніж дурний.

Бушон змусив селян повірити, що бачить дірки всіх видів: великі, менші, зовсім круглі, викривлені... і так далі...

Щоб переконатися, що всіх добре здивував, Бушон удав сумний вираз обличчя. Він прикинувся, ніби згадує про одну дірку, що втекла в яр. «Я так і не зміг її знайти, бо яри — це великі осілі дірки, які люблять, щоб їх не турбували», — сказав він, прощаючись із селом і вирушаючи відомою дорогою до огра.

За кілька годин він зупинився біля підніжжя зеленого пагорба. З великою старанністю почав виривати траву, удаючи, ніби його череда дірок жадібно пасеться. Селяни, що пішли за ним, могли на власні очі бачити ненаситність цієї дивної череди. Часто обраний за мішень для насмішок, Бушон тепер мав унікальну нагоду взяти маленький реванш.

Та серед трави на пагорбі Бушон знайшов морквяний город. Він скуштував одну морквину — і вона здалася йому надзвичайно смачною.

Бушон і далі вдосконалював свій трюк. Завзяття його було таким великим... що він не помітив, як підійшов огр, який, здавалося, був дуже голодний.

– «Що це ви тут робите?» — запитав огр, облизуючись і звертаючись до того, хто мав стати його вечерею.

Бушон здригнувся. Та швидко опанувавши страх, спробував переконати огра в існуванні свого стада дірок.

– «Я годую свої дірки. Їх треба підживити, поки не настали великі холоди».

– «Але я ж нічого не бачу! З чого зроблені ваші дірки?» — відповів огр.

Бушон не встиг відповісти. Він побачив, як щойно вирвана морквина піднялася вгору, а тоді почала зникати шматочок за шматочком у повітрі. Здавалося, ніби дірка пожирає моркву. Дивно, але ця невидима дірка кидала тінь на землю. Наче дірка з... кролячими вухами.

Бушон відповів запитанням: «А ваші з чого зроблені? Із кроликів...?»

– «Так, це кролики! Одного разу чаклун, якого я вже майже мав на зубах, перетворив своїх кроликів на дірки. Він не хотів, щоб я їх з’їв. Він пожертвував собою заради своїх кроликів. Кумедний був тип! Тепер я не можу їх їсти; але зберігаю чудовий спогад про той обід, бо сам чарівник був на диво смачний. Не дурний, я підгодовую цих магічних кроликів морквою. Зрештою, я все ще сподіваюся, що вони знову стануть справжніми кроликами».

Бушон дуже зрадів, що огр такий балакучий. Це давало йому дорогоцінний час на роздуми.

– «Одного разу я спробував з’їсти дірку, — провадив огр. — Мушу зізнатися: це не надто смачно, лишається сама порожнеча в животі. До того ж я вважаю себе щасливцем: я ще жодної дірки не розчавив, коли ходив. Треба бути дуже обережним, куди ставиш ноги, бо ці дірки множаться з неймовірною швидкістю. А яка їжа найбільше до вподоби вашим діркам?» — запитав огр, облизуючись.

Бушон знову зібрався з духом і стер із себе страх перед огром. Якщо вже йому судилося бути з’їденим, то бодай зі сміхом. «О, мої дірки? Я годую їх ограми! Ви не боїтеся? Вони давно вже не їли. Вони такі голодні й худі, що, попри звичку тримати їх під наглядом, мені важко на них дивитися».

Огр розреготався: «Я, з’їдений діркою! Ха! Ха! Ха!... Цими дірками? Та вони такі худі, що їх і не видно. Чому ж ви так погано їх годуєте?»

– «Знаєте... огри дорогами не дуже-то бігають. А ви коли-небудь їли насмішкуваті дірки?» — сказав Бушон, набиваючи кишені морквою. — «Я знаю, де можна знайти їх цілу силу-силенну. Ідіть за мною!»

Огр рушив слідом за Бушоном і його чередою дірок. Без страху, бо не боявся дірок, тим паче тих, що належали такому маленькому чоловічкові. Щоправда, він вирішив іти в кінці череди: по-перше, щоб наглядати за Бушоном, а по-друге, щоб вирішити, чи не з’їсти йому дірки цього зухвалого малого.

Бушон повів огра ще вище, на сусідню гору, аж доки вони не дійшли до краю глибокої ущелини. Він витяг із кишень усі морквини, які назбирав, і поклав їх біля ніг огра. Той нічого не помітив.

Огр добре знав це місце. Справді, трохи нижче була його схованка в печері.

– «Дивіться, там, усередині, ціла родина насмішкуватих дірок!» — тихо мовив Бушон. А тоді, тим самим голосом, додав: «...є ще й дірки-відлуння, які ховаються у просторі. Якщо хтось крикне, дірки повторюють крик кілька разів, щоразу тихіше. Знаєте чому?...»

– «Бо це лише відлуння!» — відповів огр.

– «Так! Але відлуння створюється дірками, що стоять одна за одною. Остання повторює з усієї сили. Просто вона часто надто далеко, щоб її почути», — вигадав Бушон.

– «Так, це правда! Останніх майже ніколи не чути», — погодився огр, трохи збентежений.

– «Якщо хочете доказ того, що я кажу, вам треба лише тричі вигукнути слово “морква”!»

Огр уже не знав, як вибратися з пастки, у яку загнав його маленький огрячий розум. Проте він відчував, що це таки пастка. Тож попросив Бушона відійти, побоюючись, що той може штовхнути його. І тоді вигукнув «морква» лише один раз. Відлуння зробило все інше...

Тоді відлуння повторило слово «морква» багато разів — і, звісно, щоразу тихіше.

Але відлуння пролунало, мов заклик для кролячих дірок, яких привабили морквини, розсипані Бушоном біля ніг огра. Їх було так багато, що огр похитнувся і впав у прірву, намагаючись уникнути навали численних магічних кролячих дірок.

Бушон підійшов до краю урвища. Він побачив, як огр випустив свій останній подих.

І в ту ж мить усі кролячі дірки знову стали справжніми кроликами.

Бушон спустився до печери огра й знайшов там безліч скарбів. Потому він вирушив у дорогу, щоб відшукати власників цих багатств. Він також намагався розрадити постраждалі родини, чиї близькі заповнили ту чудовиськову діру, якою був шлунок огра. А ще він смішив їх, описуючи подив, який пережили жителі його села, коли їх накрили тисячі магічних кроликів.