Жив-був колись, у безмежній країні снів, прихований світ під усіма іншими. Він нічим не вирізнявся, окрім того, що там жили самі лише щури.

Це королівство нагадувало наш світ. Там були батьки-щури, діти-щури, щурячі села й міста, кордони між краями. Щури народжувалися, щури помирали. Були щури відомі й менш знані. Були щури підступні, а були й чесні. Були щури, що працювали, і ті, хто з тієї чи іншої причини не міг цього робити.

Найбільше цей щурячий світ вирізняв його девіз: "Виділяйся, як тільки можеш, але виділяйся!"

Однак серед них був старий ледачий і хитрий щур, який усе життя намагався вирізнитися. Та йому так і не вдалося знайти спосіб дотриматися цього девізу.

Оскільки життя його добігало кінця й часу залишалося зовсім мало, йому нарешті спала на думку одна ідея. "Якщо час такий цінний, чому б не спіймати його й не зберегти?"

Він вигадав хитромудрий пристрій — коробку для збереження хвилин. Вигляд у неї був примітивний: зроблена з обпаленої глини. Навмисне він трохи її перепалив.

У всіх громадських місцях він розклеїв оголошення про свій винахід. Це привернуло увагу всіх президентів і важливих щурів.

Вони запросили винахідника, щоб той усе продемонстрував.

Старий щур обсипав себе борошном, припудривши череп білою пудрою. Перш ніж увійти, він ще трохи побігав, щоб захекатися. А тоді, привітавшись із усіма, перепросив.

– "Шановні щури, прошу мені вибачити. Але я щойно наздогнав час, який, як бачите, випарувався з цієї коробки."

Не гаючи часу, він перейшов до суті. Говорив швидко, наперед знаючи, що це всіх зіб’є з пантелику. Переконливо він змусив присутніх повірити, що кожен зможе скористатися спійманим часом.

– "Навіть вашу смерть можна буде відкласти!" – вигукував він гучно. – "Треба лише повернути собі час, який ви поклали в цю маленьку обпалену коробку. На жаль, вона крихка, і час може з неї втекти. Якби ж вона була із золота, ваше майбутнє було б забезпечене."

– Ми надамо вам стільки золота, скільки забажаєте. Ми навіть збудуємо величезну коробку, цілу золоту споруду, щоб зберігати час, якщо ви цього хочете!...

– Але покажіть нам хоча б основи, – вигукнув один із щурів-чиновників.

Старий щур попросив усіх повернутися обличчям до стіни позаду себе. Так ніхто не побачив, як він витер борошно з чола й кинув свою крихку коробку, яка розлетілася на тисячу уламків.

Найнепомітніший, але найуважніший із поважних щурів побачив серед уламків на підлозі маленьку рожеву подушечку.

– "Куди подівся час?" – запитав один із вельмишановних щурів, обернувшись. А тоді додав: "Тільки не кажіть мені… я ж бачу — ви помолодшали!"

– "Справді, я це відчуваю! Частина часу, який я зекономив, повернулася до мене, решта ж утекла. Втрати спричинені якістю і крихкістю цієї маленької коробки", – збрехав старий щур.

– "А чому ж тоді тут ця маленька подушечка?" – зауважили кілька кмітливих щурів.

– "Час, якому нема чим зайнятися, нудьгує й засинає. Щоб його привабити, досить покласти зручну подушку в коробку. Чим довше час спить, тим свіжішим і бадьорішим він буде, коли стане потрібним. А покласти час у коробку дуже просто. Треба все робити швидше. Саме невикористаний час іде туди відпочивати."

Усі щури не мали для винахідника нічого, окрім похвали.

Не гаючи часу, все королівство взялося до роботи: дворяни, робітники й безробітні. За планами старого щура вони збудували гігантську золоту коробку, високу, мов гора. Йому навіть вдалося переконати правителів королівства влаштувати всередині велику ложу, щоб він міг там жити. Його аргумент був простий: він наглядатиме за часом, стежитиме, щоб той не втік, і рахуватиме хвилини, які ловитиме коробка.

І все ж на будівництво королівство не квапилося. Оскільки зберігати час ніде більше не можна було, окрім коробки, винайденої старим щуром, поспішати не було сенсу.

У день відкриття вловлювача часу старий щур зручно влаштувався у своїх нових золотих покоях. Він лише відпочивав, їв і дрімав. Надто вже розкошував у цій золотій фортеці, щоб дбати про щось іще, крім себе, тішачись спогадом про те, як ошукав усіх.

В усіх інших місцях королівства швидкість стала обов’язком. Усе мало робитися дедалі швидше, щоб упіймати якомога більше часу.

У королівстві з’явилася нова хвороба: відсутність вільного часу через шалений темп. Щури більше не відпочивали й не спали. Вони прагнули заощадити час. Усе мало бути швидким, блискавичним. Робота, рішення, ігри — усе. Все стало таким стрімким, що жоден щур більше не мав часу на життя. Вони вже не могли відрізнити щастя від нещастя, бо не мали часу це збагнути.

Усі щури королівства стали такими напруженими й нервовими, що почали вбивати тих, хто рухався недостатньо швидко. "Це просто залишить більше часу для тих, хто вижив!" — казали вони собі. А ті, хто лишався, починали чинити так само між собою.

Останній із них, честолюбний щур, який не переставав пришвидшуватися, помер від виснаження.

Одного дня, коли в старого щура закінчилися припаси, він вирішив вийти зі свого затишного притулку. І побачив лише смерть і спустошення, усвідомивши власну причетність до катастрофи.

Він хотів би попросити вибачення. Часу в нього тепер було вдосталь.

Та вже було запізно — час інших щурів закінчився.