МОРБІДНЕ РОЗЧАРУВАННЯ
Ці послання кохання — мов трубадури, що повчають, ніби кохати завжди — це «молитва». Моління, що зводить Бога з його розуму, ламаючи його без вагань у самому серці його дому. У Бога очі, повні сліз, а голова — повна плачу. Серце — в уламках, спогади кришаться від тіні до світла, небезпечне зло мене підстерігає. Душа оголена, беззбройна, моє тіло ошукує себе життям у пробірці. Випробування боягуза, від тіні до світла, небезпечне зло мене підстерігає. Подвійне життя, подвійна драма, мій подих згасає, кохання не купити. Ні золотом, ні блискітками, від тіні до світла, небезпечне зло мене підстерігає. Марно переслідувати даму, у холоді чи в жарі, її отрута не спиниться аж до смерті, що завжди напоготові, від тіні до світла, небезпечне зло мене підстерігає. Убрана в чорне — її чар, скорпіон мого серця, усе зло, бентежна думка, моя смерть стане твоїм святом, від тіні до світла, небезпечне зло мене підстерігає.
РОЗСІЯНИЙ
Якщо хочеш поцілунок,.. ммм...! Шукай мене! Знайди мене! Якщо хочеш мене поранити, тікай далеко від мене! Якщо йдеш за мною крок у крок — оу-хх! який гуркіт! Якщо я ковзну під твої простирадла, тоді...! скажу собі... Поквапся, хлопче! Я тут, ти — ні! Що мені з тобою робити? Якщо мені хочеться трішки бо-бі, тоді БА БА БІ БО БІ, я, я! Якщо хочеш мене поцілувати, шукай мене, знайди мене. Якщо хочеш мене поранити, тікай далеко від мене. Ти тут! Я — ні. Я не зрушу ані на крок. Я тут, ти — ні! БАБАБІБОБІ! * Я, я! Якщо хочеш мене поцілувати, мені байдуже до себе. Я наближаюся до тебе. Я тут! Ти — ні! Я не мститимуся, ані разу. БАБАБІБОБІ! * Я, я! довести мене до безумства — я хотів твого серця. Я тут! Ти — ні! Ти тут! Я — ні!
КРАПЛІ ДОЩУ
Краплі дощу, не будучи ніжними сльозами, і сонце, що сяє й чарує, обоє — посланці найшаленіших мрій! Частинка мене злітає до зірок угорі. А ще вище є миті подарованого кохання, такого теплого, такого сильного, що я ставлю на долю. Жоден отвір, навіть у спокусі, не замінить той ніжний отвір, ту вологу печеру, більш ніж порожню, яку лише й могла б наповнити моя жадібна душа.
МАННА
Її слово зійшло з неба, мов манна. Нехай і далі звучать слова, які я збираю, золотячи чесність, що тонко підказує мені ... подати щасливе серце на долонях. Чи була вона феєю, поетесою чи веселою циганкою, відлуння її голосу й досі несе мене. Так високо, так далеко, мов політ ідеалу, шалене щастя, що зчіплює атоми. З її дорогоцінного звуку виринало... що кажу?... випромінювалося! Уява витончена, але прозора, з ясною вібрацією, мов кришталь, мов рідкісна квітка з коштовним бальзамом. Серед митців планети — і я, Côme, серед них, що давно шукають, як уміють, живе натхнення, яке їх рятує, чи я той, кому муза лишає нитку Аріадни....
ІСНУВАННЯ КОХАННЯ
Чи існувало кохання? Я кохаю — і не є коханим, щирий і щедрий,... я шукаю, шукаю. Чи це пошук неможливого? Де його знайти? Може, це утопія? Мелодія думок. Бажання вибухнути! Розірватися і розлитися... у сні коханої. Чи існує це кохання? Чи вже народилося воно? Я кохаю ніжно. Я хочу жити у своєму часі, кружляючи в тому самому пориві. Але якби ця муза,... якби кохання прийшло до мене, чи знав би я — чому?
ЗІГРІЙСЯ
Лови мене на слові. Аж до сміху — сказати, що ти ж знаєш, і це ще не найгірше. Зігрійся. Сказати легко — зробити важче. Лови мене на слові. Не відвертайся. Я — не картка бінго. Моє обличчя — не... хрестики-нулики. Бінго! Коли мій X блокує твоє O. Моє серце кричить «хрестики-нулики». Слова, слова, о! О! О! Мовчанка — і губи збилися зі шляху. Слова, слова, о! О! О! Ке тік і так! Ке тік і так! Ке тік і так! Ке тік і так! Наче потяг. У моїй ванні Ке тік і так! Ке тік і так! Ке тік і так! Ке тік і так! Годинник у руці — візьми мою руку, післязавтра. Тато, мама — назавжди. Програй тепер, та дозволь інакше. Говори до того... після — тільки вітер. Із зціпленими зубами! Словами й іграми. О! О! О! Мовчанка — і губи збилися зі шляху. Коли мій X блокує твоє O, моє серце кричить: «тік-так-тоу».
МРІЇ В ДЗЕРКАЛІ
Твій. Той, якого нема. Той, якого не буде. Мені снилося — тримати сон. Мій. Той, що народжується з... ...того, що робиш ти. Мені снилося — творити сни. Гра, якої не існує, що шукає золото. Ми всі мріємо про сни неповторні. Наче в туніці. Нам сниться, що ми їмо. Мені снилося — обирати свої сни. А потім — продавати їх з аукціону, аж доки не лишиться нічого.
ОРФОГРИФИ
Ось я, стою перед тобою. Аркуш тремтить менше, ніж я. Надто багато оголених емоцій! Швидше — я уявляю власну руку, що без вагань ляпає мене по щоці, аби я отямився. Ти читаєш уголос. Розгублено. Помилки сиплються каскадом. Прощавайте, делікатні думки! Мені слід було дочекатися завтра… Відшліфувати обгортку. Переробити домашнє. Та годі вже! Мені ж казали, що перечитувати себе — це шлях до зрілості. Ах! Дурість упирається. Ось незручність хитруна… Сором павича. Ой, моя французька… кебекська. Я хотів би, аби моя радість була безмежною… аж до тремтіння. Що ти хочеш, щоб я сказав? Виправлятися — невже марно? Стрес, мов засув, замкнув мій шалений мозок на замок. Як клоун-буркотун, кажу: дивись на мій ніс! Дивись! Смійтеся, скільки хочете. Моя орфографія залишає вас голодними. Мій нюх, надто пильний, шукав лише кохання, що сп’яняє. А його… я загубив. Жодного сліду: ні чернетки, ні доказу. Тоді я покликав цифрову тінь, подих чорнила без обличчя. Вона повернула мені мої слова — або їхній відблиск — і я підписався, збентежений, але вдячний.
БУТОН ТРОЯНДИ
Мов бутон троянди вранці, увесь у росі, перше слово прози, кінець порожнечі чи початок чогось іншого. Моя душа повернулася. Чи втекла вона? …чи заблукала. Вона вважала мене сухим! Хворобливим і похмурим. На своєму повідці вона вхопила вуздечки і повела до небуття, що дратує. Та моя душа повернулася. У дивній поставі. Я тоді, жадібний, шукав пояснення андропаузі… Кинув швидкий погляд — і побачив тебе, мов квітку в розквіті! Так, вона повернулася, бо душа моя існує лише тоді, коли я бачу тебе.
ПЕРО
Якби я мав перо твого друга-автора, я дозволив би словам злітати без страху, розгортати крила прозорі — у сяйві. Поруч із тобою вони б здалися, як не наважується моє серце. Якби я мав перо твого друга-автора, я вигадав би нові відлуння, щоб вони не вмирали, вони б повторювали тобі, красуне, звуки, що торкаються, що кружляють і не лякаються жодної години. Якби я мав перо твого друга-автора, мої вірші були б тілом у спокої, каменем у барві, оксамитом та іскрами. Наче серце, до якого торкнулися пальцем, що вибухнуло б повнотою щастя. Ах! Якби… я був би поетом туманів і місяця — імператором.
ТАЄМНИЦІ
Одного дня я чекаю на слова… Що будуть ніжні або важкі, Можливо, цілим тісним гуртом вирвуться зі своєї клітки. Вони заграють з его, щоб вивільнити рани, мов сльози героя, що ллються без упину, затоплюючи силу й відвагу. Так! Мені снилися ці слова, зібрані, мов маленьке село, омите від усяких пліток. Вони випустять на волю таємниці одного й другого; …мудрі.
ДИТИНА І МОРЕ
Одного разу дитина, ступнями у воді, думала, звідки взялося море. «Звідки ці хвилі — прекрасні й горді?» — промовляла вона вголос. Вона шукала ще більше слів, щоб знайти відповідь своїй химері. Та одна сльоза розтопила таємницю в її дитячому серці. Щоб утішитися від свого смутку, вона підняла з землі мушлю. Піднесла її до вуха, вже звиклого до шуму океану й до його відлунь. «Чому ти плачеш, бамбіно?» — почула вона той дивний голос. І не здивувалася, тікаючи від незнайомки, що в голові сіяла мішанину. Вона повторила ті самі слова, такі схожі на вчорашні: «Я хочу знати, звідки море, зрозуміти, чому воно таке прекрасне». «Малий, увімкни свій мозок. Подумай дуже сильно про маму. Ти ж знаєш: і вона теж від матері, і так можна піднятися ще вище. Бачиш рівень океану? Там, де губляться човни й повітряні кулі. Саме звідти приходять і матері, і море — з того місця, де все є лише струмком. Думаєш, це далеко, маленький герою? Не бійся — озирнися назад. Твої годувальниці разом, бо твоя мама п’є біля струмка. У її горлі спускається крапля води, яка, мов найперша на землі, мріяла стати великою — морем, і стати коштовністю життя». Дитина прийняла цю відповідь як подарунок і зробила висновок зі слів співрозмовниці: «Дякую. Я розумію: мама — це море, схоже на цю краплю води. Чи я тут, чи в замку, щоб удосконалюватися й подобатися собі, мені досить буде дивитися на маму, бо вона — найпрекрасніше з усього».
ВІЛЬНІ ЗОНИ
Між двома вільними зонами я ширяв високо й щасливо, природно і в рівновазі, граючись у власні ігри. Я блукав у крихтах сновидінь, співаючи ще вище — мій вогонь; лише сміявся, уникаючи зморшок й сивини, що вже народжувалась у волоссі. Самозамилуваний у сухих мріях, у дощових коханнях, прикутий до кислих обмінів, я забував бути справжнім і мужнім. І ось приходиш ти, мов сором’язливий ангел, пробуджуєш у мені краще, стираєш у мені смердючі кошмари й колючі стежки. Тоді, очищений і ясний, я замислив давні обітниці, викувані моєю блідою й холодною душею, які ти, музо й супутнице, подихом підносиш до Бога.
СТІЛЬКИ Й СТІЛЬКИ
Стільки пісень про кохання, стільки поезій, стільки гарних текстів, уже вигаданих. Стільки дрібних слів, стільки ніжних почуттів, від красенів — своїм красуням, уже довірених. Стільки поглядів, стільки усмішок, стільки ніжних прожитих митей було помічено. Є стільки й стільки, чого я хотів би! Стільки й стільки всього, що я хотів би віддати. Та у творенні немає винятковості. Стільки трубадурів, яких я хотів би бачити натхненними, жити завдяки тобі.
ВІТЕР ЗАБУТТЯ
Вітер духу жене забуття. Він повертає до життя. Наче до нового народження. Наче до Відродження.